Холод наростав. Коли де Квінсі здавався собі мумією в глибині піраміди, що дрімає вже тисячі років, то це пов'язано зі стягливою, висушливою дією опію, що можна вивчати у давніх китайців (я це спостерігав у Бенуа та в інших легіонерів). Брунатний порошок муміфікує. «Сніг[311]» заморожує. Це також приносить довготривалий вплив, принаймні для свідомості — і хіба час є чимось іншим?
Коли мозок замерзає й обертається на брилу льоду, то формувати думки вдається так само кепсько, як на Північному полюсі лити воду з відра чи спорудити там фонтан. Велика електростанція перебуває в стані спокою. Натомість росте усвідомлення духовної присутності й сили. Мозок більше не думає про те й про се; він сам відчуває себе в необмеженій повноті — ніби маленька монетка, яка весь час була в обігу, опинилася замкненою в підземеллі. Таким чином зникає багато ілюзій, зокрема й претензії до світу. Крижана брила стає зливком золота, людина — Гарпагоном[312]. Тепер для неї все стає можливим — так само як скупий може все купити, якби він не віддав перевагу прихованій силі золота перед власним розпорошенням. Тут також поряд з комедією криється трагіка.
Настрій нелегко вловити — принаймні не вдаючись до тривіального уявлення про стерильний підвид уяви. Духові здається, що він всесильний і що ставка, яка його дотепер цікавила, не вартує того, є недостатньою. Зіставлення уявного все-таки можуть бути повчальними — так може статися, коли мозок нарешті звільняється від служби й починає відходити у резерв. Не применшена, а накопичена сила. Врешті лише перехід, сама траєкторія.
Я бачив моторошні обличчя й затуманені очі в кав'ярнях не лише на Александерплац, але й на Курфюрстендамм. Огидна картина, але в ті роки вона була не такою вже й рідкісною. Якщо щось справді не належало до динамічного світу, то саме ця цілковита застиглість та безвиразність. Її годі віднайти в опійному притоні чи серед курців коноплі. Там міняється масштаб через міміку щастя і пристрасті. Тоді як тут сп'янілий перетворюється на свою власну статую.
Відомо, що у злочинному світі «сніг» набув особливого значення. І це невипадково. Тут виникає разюча різниця між покликанням людини та її діями. Вона бачить свій образ, спотворений злочинами та пороками, як це вдало показав Вайльд у своєму «Доріані Ґреї». На противагу цьому самих штучних раїв[313] недостатньо. Дух прагне принаймні на кілька годин повернутися до своєї необмеженої повноти, до неторканої білосніжності, навіть якщо вона крижана.
Не варто вдаватися до моральних оцінок, коли людина протиставляє свій інтелігібельний характер емпіричному. Вона прагне впізнати себе не у своїх чеснотах, а у наданій їй унікальності. Коли Раскольніков хоче дослідити свої сновидіння, то мірилом він вибирає не Христа, а Наполеона. Вулична дівка не хоче бачити себе ні Марією, ні навіть Маґдалиною, а королівською повією, мадам Помпадур.
Дух вибудовує свій застиглий на кілька годин образ. Але у цьому стані він не може завмерти; він мусить постійно підживлювати свою силу. Сп'яніння може наблизити до абсолюту, але тільки в образній формі: на якусь мить ми усвідомлюємо можливе. Одного погляду крізь браму достатньо.
Обличчя серед нічних тіней подібні до масок привидів із темною, вирізаною у тканині щілиною для очей. У мене був подібний погляд — я постійно схоплювався, аби поглянути в дзеркало. Така поведінка була невід'ємною складовою експерименту. Окрім того я просто сидів у кріслі, спершись руками на поручні, а тим часом збігали година за годиною.
У Давньому Китаї вважалося, що коли імператор сидить на троні випроставшись, то держава в порядку. Що саме малося на увазі, я бачив у багатьох храмах Далекого Сходу; від ідолів ширився урочистий спокій. Наплив, осяяння, охоплення зусібіч потоком космічних сил відбувається без зайвих зусиль. Там немає жодного хреста, жодного Ґрюневальда, жодного годинника й неспокою, жодних міркувань над perpetuum mobile[314]. Більшого годі досягти.
Доволі правдоподібно розповідають про тибетських ченців, які проводять ніч з оголеним торсом під крижаною скелею, висушуючи на собі змочені рушники, які кладуть їм на плечі та міняють один за одним. Таке не може відбуватися завдяки власному стаціонарному теплу, а лише за допомогою теплового потоку — за допомогою тепла, яке космос безпосередньо посилає біосу. Обхідними шляхами, через «запобіжники», ми всі живимося від того тепла.
313
Див. прим. ст. 20. Тут як парафраз наркотичного стану. [В електронній версії — прим. 26.]