Разом із дозою зростав ризик. Здається, що під час небезпечних ситуацій ми відмикаємо спостережну функцію. В ході війни або під час пожежі це може вирятувати нас із ситуації, в яку ми втрапили. Ми бачимо той чи той вихід; вважаємо це інстинктом. Годі заперечувати, інстинкт — слово, як і будь-яке інше. Тим часом наш внутрішній спостерігач невдовзі перебиратиме на себе роль то прискорювача, то модератора, а також набуде форми логічного втручання всупереч волі — так буде і тут.
Протічної води в цьому помешканні ніколи не було; прислужниця приходила, коли пожилець був на службі, та квапливо прибирала. Вона заправляла ліжко й наповнювала водою горня для вмивання. Помиї з миски виливала у відро, вичищала попільницю та за старим добрим звичаєм звільняла від вмісту нічний горщик.
Якби отрута мала десь зникнути, то тут було найкраще місце. Дух поміркованості змусив мене підвестися та викинути вміст коробочки у відро; його підказки були деталізованими, наділеними майже священницькою делікатністю. Я був змушений промити коробочку під струменем води, щоб розчинилися навіть сліди, які можна було б вишкребти нігтем, «Un soupçon[323]» — так називалися сліди на стінках порожніх чарок.
Отже, з'явився мій стерновий — він завжди на борту, але рідко виходить на палубу. Кілька разів за життя все ж таки трапляється так, що ми безпосередньо сприймаємо поворотний момент. Раніше вважалося, що у разі, коли трапляється особисте нещастя, не варто прикликати великі сили — у людини були посередники, випробувані патрони, святі-заступники. Те, що таких культів, своєрідних резервних армій помічників, було дуже багато, є цілком доречним, адже кожен відчуває потребу в чомусь особливому, в певній прихильності, спрямованій безпосередньо на нього. Навіть сьогодні ще цілком природно вживають вислови на кшталт «мій добрий дух».
Місце кожного у космосі, як візерунок ліній руки, залишається неповторним навіть серед мільярдів собі подібних. Принаймні в цьому аспекті астрологи знають більше, ніж інші.
У будь-якій ситуації для кожного є якийсь вихід, варто лише розпізнати знак. Під час їзди на автомобілі слід розрізняти червоне й зелене світло, треба також знати номер аварійного виклику. З акустичного погляду, кожен має свій вигук, який пробиває перепони, але треба знати правильне слово. «Сезам» — і відкриється вхід до печери.
Уже й не пригадаю, чи приносили мені сніданок на Міттельштрасе. Ця прогалина в моїй пам'яті здається мені дивною насамперед тому, що стосується багаторічної звички. Натомість позірно банальні подробиці збереглися в пам'яті, так ніби вони лежать переді мною на столі, як та синя коробочка. Очевидно, речі щоденного життя мають якісь тягарці, які врівноважуються лише в спогадах.
Хай там як, але того ранку ніхто не приніс мені кави. Можливо, її нечасто подавали й моїм попередникам, серед яких, до речі, був навіть старий Гінденбурґ, який 1866 року в чині молодшого лейтенанта Третього гвардійського полку займав обидві кімнати.
Я перевдягнувся, зібгав білизну на своєму застеленому ліжку, щоб виглядало так, ніби я щойно встав. Це старий виверт «сов». Потім пішов скупатися — не у великі бані Ґосеріде, а в скромний заклад зовсім неподалік, який вже був відчинений. Я попросив термометр у свою кабінку, оскільки слід було виявити обережність, адже шкіра ще залишалася нечутливою. Гаряча вода була дуже приємною після холоду, який проник до глибини кісток. Термічну рівновагу було відновлено.
До речі, я не помітив і сліду втоми. Навпаки — мені здавалося, що я був напрочуд бадьорим. Потім я рушив старим містом, аби десь поснідати. І хоча я не був голодний, мені кортіло випити чаю, я навіть двічі попросив долити. О цій порі у кав'ярні було спокійно, вона здіймалася посеред міста, ніби острів. Зі своїми скляними стінами кав’ярня нагадувала акваріум. Такою я бачив її ще тоді, коли мені було п'ять років, — я дивився на неї згори, з лабораторії мого батька, розташованої на другому боці вулиці. В той час автомобіль ще був сенсацією.
Старші пани занурилися у свої газети. За одним столиком сидів видавець Штеґеманн, що, як і Бенн, був лікарем і письменником, та художник Фіртгаллер. До кав'ярні почали заходити приїжджі з вокзалу, аби трохи освіжитися, а також дівчата на утриманні, які нудьгували й вирізнялися строгою елегантністю.
Місто ще досі було великим селом. Крізь обертові двері заходили колишні однокласники, товариші з мирних та воєнних часів, знайомі, переважно мого батька, як, наприклад, адвокат Едельштайн, що його, як я припускаю, описав у своєму романі Ленс[324].
324