Людина Західного світу, яка сідає на Місяць, знаходить там підтвердження своєї власної дійсності. Значно раніше вона за допомогою своїх інструментів уже довідалася, що тут годі очікувати несподіванок, як то може бути з незнайомими тваринами, покинутими містами або селенітами, мешканцями Місяця. Якби там навіть існувало щось чужорідне, вона виявиться нездатною його сприйняти.
Інакша ситуація була під час висадки конкістадорів у Новому Світі, цієї великої пригоди, з якої починається сучасна епоха. Прескотт[332] описує це як історик, Штукен[333] у своїй трилогії «Білі боги» — з магічної перспективи. Його погляд був вишколений на давніх культурах Єгипту й Ассирії, та й загалом сьогодні можна помітити, що археологи бачать іноді більше, ніж просто історики. Принаймні час зазнає тут певної якісної зміни.
Тоді як Місяць із оптичної та електронної перспективи був наперед розпланований, для допасування Нового Світу був потрібен певний час. Загалом це допасування виглядає як система християнізації, технізації та експлуатації, яка в деталях увійшла в іншу систему, але не без шерхких місць. Хай там як, але для тубільців було навіть краще, що до них прибули південні європейці, а не північні.
У сенсі вже не раз згаданої тут амбівалентності фізіологічні та магічно-ейдетичні впливи листя коки розглядалися окремо. Індіанці, що насолоджувалися цим листям як божим даром і божим харчем, тобто євхаристичним способом, такого розрізнення не знали. Це розрізнення з'явилося у християнських завойовників. На Другому консиліумі в Лімі[334] такий вид насолоди був заборонений, як то було колись, за часів Карла Великого, з кінським м'ясом, проголошеним ознакою забобонності та ідолопоклонства.
Щоправда, все це загрожувало зменшенням прибутків власників плантацій та шахт, які частину зарплатні виплачували індіанцям листям коки. Окрім дешевизни такого виду оплати його переваги полягали і в тому, що таким чином у працівників підвищувалася продуктивність і тамувався голод. У такий спосіб до краю виснажувалися цілі племена й острівні народності. Подібні форми платні існували ще сто років тому на опійних фабриках Сингапура («Подорож фрегата «Новара» навколо світу[335]»).
Суперечка закінчилася класичним способом вирішення таких розбіжностей: вирощування та використання листя коки було проголошене монополією держави. Але на цьому обмін між Старим і Новим Світом не завершився, тут цілком ймовірні несподіванки, які можуть проявитися, хоча й перебувають наразі глибоко під каркасом економіки.
Схід
Опій
Слабкість має світлі й тіньові сторони; вона робить нас сприйнятливими до добра і зла. Коли ми слабкі, на нас нападають люди й тварини, бактерії та хвороби, а також спокуси. Слабкість є передумовою залежності, їх проявом часто є хвороба. Якщо залежність розглядається як хвороба, то догляд зосереджується не на самій недузі, а на симптомах; це пояснює причини рецидивів. Про це знають в Армії Порятунку більше, ніж у санаторіях. Деякі звільняються від залежності, як і від злочинів, лише після смерті.
Я запитую себе, чому після програшу у Першій світовій війні я почувався слабшим, вразливішим, ніж після Другої, хоча катастрофа була ще тяжчою. Можливо, тоді були заторкнуті глибші пласти, насамперед через відлуння російської революції. Такі речі відчуваються не так через факти, як через зміни атмосфери; про щось подібне розповідає у своїх описах тропічного землетрусу Александер фон Гумбольдт. Задушливе повітря тисне ще до того, як починають хитатися міста, руйнуватися церкви й палаци.
У той час з'явилося щось нове, з'явилися симптоми, що, як і при хронічній недузі, то посилюються, то слабшають, але ніколи не зникають повністю. Цей стан супроводжує відчуття затисненості, зашнурованості, подібне до стану злочинця або людини, загнаної в кут, а також нагадує селянина, якого підставили досвідчені адвокати. Сталінград був для мене радше підтвердженням. Так випадає осад із каламутного розчину.
А потім нічні екскурси: від херусків[336] через франків, саксів і швабів аж до сучасності, деталі селянських воєн, реформації, собору Святого Павла, вільгельмінізму[337] з усіма його «плюсами» й «мінусами» — все це ніби партія, яку знову розігруєш. Дріб'язковість застільних розмов: суперечки про гортань Фрідріха III між Берґманом і Маккензі[338]. Вільгельм II під час своєї першої середземноморської подорожі мав намір організувати зустріч із Лубе[339]. Але грати «Марсельєзу» на борту німецького військового корабля заради такого прийому «було проти принципів». Натомість він пристав би на військовий марш «Самбри і Мааса[340]». Баррес[341]: «Якщо хтось і оточив Німеччину, то це зробив сам кайзер». Те, що Баррес і Вільгельм були дуже подібні, стали помічати тільки останнім часом.
332
333
335
«Подорож австрійського фрегата «Новара» навколо світу в 1857, 1858, 1859 роках» — 21-томна праця, опублікована Віденською академією наук. Опис самої подорожі зайняв 3 томи та був укладений Карлом фон Шерцером у 1861–1862 роках.
338
Медична суперечка між лікарями Ернстом фон Берґманном (1836–1909) та Мореллем Маккензі (1837–1892) про природу пухлини горла Фрідріха III. У той час як Берґманн та інші діагностували рак, Маккензі наполягав на консервативному лікуванні, яке врешті коштувало Фрідріху III життя.
340