Я взяв склянку з водою, відпив; вода була смачною, вона ряхтіла, як і сама склянка у мене в руці. Так ряхтить море в ті ночі, коли ночосвітка[353] з її потомством підіймається на поверхню, а з риболовних сітей фосфорично струмує сяюча речовина. Я поглянув у дзеркало; моє відображення було дуже великим — більшим, ніж я сам.
Тихенько, так щоб не почула мати, я повернувся через передпокій. Увійшов у свою кімнату і застав себе в ліжку; я розбудив себе.
За цим настало впізнання, яке радше лякало, ніж ощасливлювало, його годі було порівняти з будь-чим іншим. Такий відблиск щастя може залишатися на давніх ідолах, чия посмішка нас приголомшує. Вона відображає подив, який виходить за межі культур і рас. Це більше, ніж щось теологічне: самі боги виявляють подив таким чином.
Я зиркнув на годинник; минуло дві чи три хвилини. Ще багато разів я прокидався в ці ночі, повертаючись після тривалої відсутності. І завжди в цьому пробудженні було невичерпне щастя, завдяки якому той, хто залишився, знову оживав, а мандрівець знову пізнавав свою батьківщину, після того як виходив за межі часу.
Де залишається сутність під час цих відсутностей, чию тривалість, як і їхній зміст, так важко було оцінити? І що це взагалі за «сутність» (Wesen)? Ще задовго до того, як існували філософи, космос був поділений за допомогою жменьки індоєвропейських допоміжних дієслів.
Коли ми кажемо: «Він є відсутнім», то це може означати стан, під час якого «він» є водночас і присутнім; тобто виражається радше дія, ніж стан. Присутній (an-wesend) та від-сутній (ab-wesend) є відгалуженнями сутності. Сутність має в собі певну часову силу, а буття — силу позачасову. Коли ми говоримо про якусь рослину, тварину, людину, державу як про «сутність» (Wesen), то включаємо сюди й поняття «того, що розсутнюється», «того, що розкладається» (Verwesendes).
Світло відсутнє в тіні, слово — в мовчанні, чоловік — у жінці. Проте відсутнє межує із сутністю й таким чином воно є «при-сутнім». Якщо воно відділяється від сутності, тоді загрожує катастрофа «людини, яка втратила свою тінь».
Слово «Wesen» («сутність») має прадавню спорідненість з іменем Вести, богині батьківщини. Коли господар, який був відсутній («abwesend»), знову ступив на свої землі («Anwesen»), тоді все звершилося.
Не лише розуміння, але й упізнання окрилило де Квінсі в написанні свого гімну опію, принаймні в такому місці, як ось це:
«У серці пітьми з фантастичних образів, що виникають у людському мозку, ти зводиш міста і храми, з якими не зрівняється мистецтво Фідія і Праксітеля, велич Вавилона і Гекатомпіла, а з безладдя сновидь викликаєш на сонячне світло обличчя давно похованих красунь і благословенних родичів, очищених від безчестя могили. Лиш ти даєш людині ці дари і володієш ключами від Раю, о справедливий, витончений і могутній опію[354]!»
За ним безпосередньо слідує «Перехід до страждань від опіуму». І невипадково, що головну роль в цьому жаху відіграє почуття бути зачиненим, ув'язненим. «Уявні в'язниці» Піранезі[355], які де Квінсі колись розглядав разом із Колріджем, мають потужний вплив на його візії. Хоча всі ці напхані різними механізмами каземати, з яких спіралеподібні сходи ведуть безкінечно вгору чи вниз, виглядають бароковою моделлю лабіринту. Такі твори передбачають геометричне захоплення, занурення в глибші пласти світу чисел, яке змушує форми застигати. Від самого початку цей прийом повертається у мистецтво знову і знову — спершу око змушене бачити м'які вигини річки, як меандри, а лінійний твір обертається щораз по-новому. Хтось безіменний упізнав за географічною випадковістю геометричну необхідність. І все це зберігається протягом тисячоліть. І ось звивистий слід стародавньої змії впізнано. Примусу зазнає не лише митець; він переносить його на глядача, так ніби промовляє чарівну формулу. Серед сучасників тут варто насамперед згадати Мауріца Корнеліса Ешера (1898–1972), майстра фантастичних перспектив, які своєю об'єктивною гостротою заразом дивують та спантеличують. Рідкісний гість у нашому світі — художник, який водночас може бачити та розуміється на своєму ремеслі. Сам він, очевидно, все це усвідомлює: «(…) мої численні сюжети з'являються в мене об'єктивно й безособово, проте у своїх сучасників я ще ніколи не зустрічав подібного до мого захоплення речами, що нас оточують» (1960).
354
Цит. за виданням: Томас де Квінсі. Сповідь пожирача опію.
355