Проте час вимагає не лише плати, він також надає кредит; час є ціннішим за будь-яку іншу власність.
Коли я вийшов із ванної кімнати й виринув зі сну наяву, то не лише був ощасливлений поверненням після безкінечної відсутності. З подивом я побачив на своєму годинникові, що минули лише лічені хвилини. Отже, я досі володію незміримим запасом часу і зможу розтягнути до безкінечності цю чудову ніч. Я ще раз капнув собі лаудануму в склянку.
Ніч була тим плащем, який приносив тепло й безпеку, я міцніше загорнувся в нього. Час став простором, але дуже щільним, як вузьке приміщення, розташоване не всередині піраміди, а глибоко під нею. Там більше нічого не відбувалося, стояла мирна тиша, недоторкана самотність. Десь нагорі люди можуть мірятися в боротьбі та перегонах, можуть святкувати й убивати — я так мало маю до цього стосунку, як і полеглі. Десь нагорі були нужда і голод, пожежі і страти, там був суд. Так, нагорі час плів своє божевільне плетиво із зашморгами та колючим дротом. А тут унизу все було гарне, як шовк, без барв і без візерунків, і врешті нитка непомітно прослизала крізь пальці. На ній не було жодного вузла, жодної колючки. І жодної батьківщини.
То була близькість до растру; «висмикування ниток» належить до гіпократичних ознак смерті. Цей розділ я хотів би закінчити згадкою про інший феномен.
Пробудження, я маю на увазі щоденне пробудження, щораз супроводжує зусилля орієнтації. Особливо коли пробудження є раптовим; компас зазнає повного відхилення. Якщо вночі нас щось злякає, нам важко зорієнтуватися за віссю симетрії; кожному відоме це дивне зусилля. Часто воно може тривати досить довго, аж поки буде визначене положення тіла в кімнаті.
Древні любили порівнювати сон зі смертю, вони також вважали, що в сновидіннях ми живемо, як боги. Про це можна мати різні думки, однак нам здається, що наш день обкрадають; це відчуття примушує нас повернутися в час.
«Прожив, як боги, я раз один!» — деякі сновидці так ніколи й не повертаються або ж, подібно до Скарданеллі[360], на роки заклякають у проміжному царстві. Багато хто прокидається в радісному настрої, ще більше — в сумному, але завжди бракує, знаємо ми те чи ні, якоїсь додаткової сили, що дрімає всередині нас.
«Не мати нічого спільного з історією» — то більше, ніж просто приємне відчуття. І навіть більше, ніж тимчасове звільнення; це звільнення від часу, це відпущення гріхів, яке надає собі кожен. Це почуття зміцнює людину навіть на шляху до місця страти. Вона переживає його як «зависання в іншому світі» (де Рео[361]). А світ сприймає як такий, який уже їй не належить.
Таке почуття є одним із дарунків, які приносить сп'яніння. Це своєрідна репетиція. Мак з давніх-давен є синонімом сну й забуття, окрім того він має властивість майже безкінечно розтягувати час — не час годинника з його всемогутнім світовим примусом, а той час, який є прихистком та власністю заразом присутніх і відсутніх. То велика розкіш — мати свій власний час. Тож цю розкіш завжди розглядали як різновид розпусти. «Люксус», «люксурія». Особливо це стосується сьогоднішнього дня, коли над нами панують годинники. Той, хто має свій власний час, є підозрілим. Ліс залишається навіть тоді, коли вирубати всі дерева. Там — інший час, так само як і в лісі ченця з Гайстербаха[362].
«Що, в біса, роблю я на цій галері?» — каже Мольєровий сновидець Жеронт[363], коли прокидається серед сірого, позбавленого сенсу часу. Синхронізація, переведення усіх, навіть найвіддаленіших, місцевостей на «нормальний» час є головним завданням клерків. Про таку необхідність у зв'язку з «вибіленням» буде сказано детальніше. Відчуття сильного похмілля неминуче там, де синхронізація з нормальним часом переходить у сфери, які за своєю природою призначені віддалятися від нього, як, приміром, музика. Тут відсутнє стає безпосередньо усвідомленим.
Додаткові нотатки про опій
Про растр. Сьогодні у нас 1 листопада 1969 року; після короткої перерви в написанні цього рукопису я повернувся з Аґадира[364]. Там, перед золотою дюною, dune d‘or, пісок настільки дрібненький, що такого я ще не бачив на жодному пляжі. Кожна з хвиль, що довго розкручуються, залишає на цьому пасмі свої сліди — ніжне плетиво, річні кільця старих дерев, борозни ліній життя, дороговкази з ромбоподібних візерунків, хвости комет, до яких пристають намиті камінчики й мушлі. Пісок утворює своєрідний растр, яким майстерно послуговуються хвилі. Його надзвичайна дрібність спричиняє те, що нероздільна[365] сила матерії проходить через найтонший растр. Пісок і хвиля, земля й вода, Нептун і Ґея[366], час і простір поєднуються у світлі африканського сонця у ланцюг космічних презентацій. Тут є також рухомі віддалені картини. Кожна хвиля стирає старий візерунок й залишає новий.
361
363
365