На Брюлі[383] вже знову виставили хутра. Грошей не бракувало, просто вони були тепер інакше розподілені. Одного разу, під час візиту кайзера, ряди будинків з обох боків вулиці були всуціль оздоблені хутрами, ніби то були боки якоїсь велетенської тварини; мати якраз згадала про це, коли ми там проходили. Та я більше любив зупинятися перед розкладками букіністів і книгарів. Ляйпциг — місто торговців і книжок, непогане поєднання. Ми зробили коло навколо ратуші та погреба Ауербаха[384] й, випивши кави у Фельше[385], спокійно сіли на наш потяг. Щоправда, ми доїхали тільки до Галле, там потяг зупинився. Страйкували залізничники; перони були забиті злими й більшою чи меншою мірою зневіреними подорожніми. Довелося висісти й нам.
Припускаю, що то була якась регіональна акція. Вона все ще тривала й наступного ранку. Тим часом натовп розсмоктався, одні пішли в зали чекання, інші — в готелі. Нам також вдалося знайти дві кімнатки неподалік від вокзалу; у фоє було повно приїжджих, які жестикулювали або сиділи на своїх валізах. Одні хотіли потрапити на весілля, інші — на похорон, треті перераховували гроші, яких бракувало на ночівлю.
— Тільки цього нам бракувало, — сказала мати, — та ще й у Галле!
Вона упереджено ставилася до цього міста, вже й не знаю, внаслідок якого особистого досвіду. І упередження знову підтвердилося. На вулиці почалася мряка; був листопад — якщо й не за календарем, то за настроєм. Проте, можливо, це було пізньої зими, адже на вулицях лежав брудний сніг. Хай там як, але, на щастя, ми знайшли дах над головою, побажали одне одному доброї ночі й рано лягли спати. Кімнати мали суміжні двері.
Розпакувавши свою торбинку для туалетного приладдя, яку тоді ще називали «торбинкою культури», та перевдягнувшись у піжаму, я зручно розташувався в кріслі, що належало до обстави кімнати, але бачило кращі часи; я випростав ноги, поклав їх на стілець і закутав у ковдру. Настала година читання, яку я намагався ніколи не пропускати.
Тоді в Галле я мав із собою томик «Тисячі й однієї ночі». Коли я дістав його зі своєї валізи, мій погляд упав на порцелянову посудину заввишки з долоню, на якій було написано «Extr. Cannabis[386]». Справді — у цьому нудному місці я міг би спробувати; я вже й так звик робити три-чотири справи за раз. Адже всі ми можемо читати, пити чай, курити люльку, гладити кішку й при цьому думати про щось приємне — все це буде гармонувати, якщо воно об'єднане настроєм.
Порцелянова посудина була такої форми, що могла вмістити двадцять сигарет, і мала кришку з головкою у вигляді жолудя. Все це вказує на стриманість, що з'являється на рубежі XVIII сторіччя спершу у вигляді зменшення поверхні, яке ще не заторкує самого розміру. Це можна спостерігати всюди, а особливо на срібних столових приборах. Інвентар аптек не є тут винятком. Така редукція стає очевидною, якщо пізньобарокові аптеки, які збереглися в Зальцбурзі та Мерґентгаймі[387], порівняти із сьогоднішніми. В Осло аптека «Сванен» демонструє, на що ще здатна імперія не лише з погляду ремесла, але й у симфонічному плані[388].
Що ж стосується посудин, то вони або поступово билися, або ж їх списували, якщо власник вирішував оновити інтер'єр. В аптеці «Льовен» у Ляйсніґу[389] був ще цілий ряд таких посудин, з тих часів, як вона одержала офіційний привілей, наданий Авґустом Сильним[390]. Окрім того у грамоті були зазначені різні химерні права — зокрема право на варіння тер’яку[391] на відкритій площі.
Зайвий інвентар, якщо не був знищений, опинився на складському горищі. Там раніше зберігалися лікарські трави. Від них не залишилось і сліду, оскільки рослини вже давно вилучили з аптек, а разом з ними й чудових ботаніків на кшталт Паркінсона (автора «Paradisus Terrestris[392]», Лондон, 1629). Сьогодні більше не прописують листя, квіти, коріння або кору, а тільки біологічно активні речовини.
Уже давно на горище виставляють лише різний мотлох. Я люблю перебирати такі речі й вибирати собі щось таке, що мені сподобалося. І хоча старі, барвисті від корозії чотирикутні склянки позникали, та ось такі порцелянові посудини ще не набули музейного статусу. На горищі їх було не менше сотні, очевидно, колись давно їх списали одним махом. Я вибрав собі декілька з більш-менш химерними назвами. Цей порцеляновий гарнітур був виготовлений десь шістдесят років тому, а через тридцять чи сорок років його списали. У горщечках зберігалися різні мазі, але аптекарі все рідше послуговувалися лопаткою, аби звідти щось діставати. Подібно до ступки й терезів, усі ці предмети поступово вийшли з ужитку.
383
384
385
391
392
«