Я пропоную означати поняття нації як «названу людську спільноту, що живе в рідному краєві, має спільні міти, спільну історію, спільну національну культуру, єдину економіку й єдині права та обов’язки для всіх її представників». Поняття етносу, своєю чергою, можна означити як «названу людську спільноту, зв’язану з рідним краєм, для якої характерні спільні міти про походження, спільна пам’ять, однин або більше більше складників спільної культури та деяка солідарність, принаймні серед еліти» [11].
Попри те, що ми вживаємо ці поняття, як робочі означення, насправді це узагальнення абсолютної або ідеалізованої «нації» й «етносу», які беруть початок від умовності відповідних вірувань і почувань представників еліти етносів або націй. За такого підходу не намагаються звести два поняття до спільного знаменника, а прагнуть виокремити їхню основну різницю й відмінні риси між ними. Це легше зрозуміти, вписавши атрибути обох видів культурних ідентичностей, як показано в таблиці 1.1. Оскільки етнічні спільноти й нації належать до однієї й тієї ж категорії явища, вони подібні у верхній половині таблиці: націям, як і етносам, характерні такі ж атрибути колективних імен, спільних мітів і спільної пам’яті. А от нижня частина показує, що нації відрізняються атрибутами спільних прав і обов’язків для всіх представників та єдиною економікою. Крім того, нації, як правило, завойовують батьківщину, тоді як етнічні спільноти можуть бути тільки зв’язані (символічно) зі своїм рідним краєм. Так само, етносам не конче мати національну культуру, а тільки деякий спільний культурний складник, як от мову, релігію, звичаї або спільні інституції, натомість спільна національна культура — основний атрибут націй. Зважаючи на це, навіть третій атрибут зазнав змін — від розмаїтих традицій пам’яті, які трапляються в етносів, до систематизування, стандартизування національної історії[12].
Проте було б помилково вбачати в цій відмінності бодай якусь еволюційну послідовність. Зрештою, в сучасному світі є багато етносів поруч або в межах націй, і це ще досить суперечливе питання, чи вдасться знайти якісь нації серед численних етносів доновітньої доби. Що ж можна сказати вже зараз (детальніше я на цьому спинюся далі): ідеальний тип етносу, з його гіршою організацією, — це загальніше поняття, а нація — конкретніше; нація поступово «увиразнюється», навіть тоді, коли й сама виникла з колишнього етносу, стає дедалі більше власницькою та складнішою і дедалі менше пов’язаною зі своїм первинним етнічним ґрунтом. Розгадка цього парадоксу, як ми переконаємося, полягає у зміні зв’язків між етнічною належністю й культурою, а ще між культурою й політикою.
Усе це досить абстрактно й теоретично. Коли ми переходимо від ідеалізованих прикладів до емпіричних, то все частіше натрапляємо на приблизне розуміння й винятки. За добрий приклад може правити «нація діаспори». Щоправда, такого феномену не існує: нація, як відомо, займає свою батьківщину, а етноси можуть кочувати з краю в край. Що ж тоді можна сказати про спільноти, які можуть заявити, що були націями, але, як наприклад, вірмени чи євреї, протягом століть не заселяли свою батьківщину, втративши власну незалежну державу? Чи маємо право казати, ніби вони зникли як нації, коли й далі зберігають свою національну релігійну культуру й спільні права та обов’язки, та ще й зайняли новий економічний сектор? Це питання не з легких, а тому схиляє до думки, що слід обачніше вдаватися до ідеалізації та відмінності етносу й нації[13].
Зрештою, існують випадки «поліетнічних націй», які охоплюють окремі етноси, що з тої чи іншої причини зійшлися разом або їх змусили об’єднатися й вигадати спільну історію та політичну пам’ять. У Бельгії, Швейцарії та Іспанії окремі етноси й далі співіснують у межах держави чи федерації, а їхні представники домагаються водночас і окремої етнічної, і спільної національної ідентичності. Наприклад, у Швейцарії деякі жителі кантону Юра прагнули кантональної незалежності від Берну, але їхні прагнення було чітко обмежено швейцарською «національною ідентичністю» і політичними перспективами держави. Загалом швейцарець може пишатися конкретною національною культурою, означеною кордоном батьківщиною, єдиною економікою та спільними правами й обов’язками для всіх громадян, тоді як французо- чи італомовні кантони змирилися з деяким «Innenschweiz» — вигадуванням мітів та історичної пам’яті старої конфедерації (Eidgenossenschaft). Складніші проблеми постають перед Іспанією та Бельґією, де окремі етноси (баски, каталонці чи фламандці) згідно з вищеназваними критеріями або утворюють нації, або домагаються державного статусу. Чи можна вести мову про «націю в межах нації», тобто про фламандську) або каталонську в межах бельгійської чи іспанської націй? Чи правочинно й доречно вести мову тільки про нації в межах «національної держави» (див. Petersen, 1975; Steinberg, 1976)?
11
Про ці визначення див. A. D. Smith (1986: розд. 2; 1991: розд. 1). Див. також Motyl (1999: розд. 4–5).
12
Нації це не просто делокалізовані й політизовані форми етносів, як стверджує Akzin (1964); етноси, щонайперше, можуть прибрати політичної форми етнічних держав. Нація відрізняється від етносу радше
13
Про роль діаспорних спільнот у міжнародному житті див. Sheffer (1986); а про сучасну розпорошену вірменську діаспору див. Panossian (2000).