Фуад почув достатньо і нишком забрався звідти. Вони прийшли за п’ять днів, із возами та цілою армією тягонош, яких супроводжувала дивізія солдатів. Прийшли вночі, але не знайшли того, що мали б транспортувати. Місце було порожнє. Їм не залишалося нічого, крім як повернутися назад, щоб сповістити про це губернатора.
Наступного дня турецькі офіцери були зайняті новими відомостями про французькі військові кораблі, які прямували до берегів Лівану. Надходив день, коли вони мали покинути Бейрут і країну, яку їхні діди завоювали в 1516 році. Візник, що правив возом для мерців, приберіг гроші для тягонош та власників інших возів, яких він привів, щоб перевезти друкарню, але ніхто його не спитав про оплату.
3
«Друкарня братів Карамів, з 1908 р.».
Фуад змінив прізвище своєї родини з Каррум на Карам під час першого перепису населення, що його 1922 року проводили французи і бойкотували мусульмани. Так одним розчерком пера син алеппського торговця зерном уроздріб став ліванцем, прописаним у кварталі аль-Мудаввір у Бейруті, хоч і не жив там жодного дня. Він удав із себе мароніта, бо відчув, що група ассирійців-католиків, до якої належала його родина і чиєю мовою вільно володів його батько, дуже нечисленна і не матиме голосу в новій державі Великий Ліван. Працівник реєстратури записав його маронітом на основі посвідчення, виданого якимось бейрутським старостою. Так він пов’язав себе і своїх дітей із родом Карам. Це прізвище було дуже поширене в містах Машріку[3] та поміж його етноконфесійними спільнотами — настільки, що годі й намагатися розібратися в родинних зв’язках його носіїв.
Сто років тому друкарня розпочала свою роботу поряд із російським консульством у Бейруті, де Фуад працював удень з напарником Абдельхамідом аль-Хальвані, а вночі на зароблені гроші відкорковував пляшки шампанського для молодих грекинь. Вони ж намагалися навчити його танцювати хасапіко, сміялися з його опасистості та підморгували одна одній за його спиною після того, як він змінив феску на європейський капелюх. Вони наввипередки намагалися зустріти його, як тільки він з’являвся у дверях кабаре. Додому він повертався пізно, і якось, перебравши з випивкою, отримав удар по голові в темному провулку й лежав після цього непритомний до самого світанку. Коли його знайшли, то виявилося, що в нього поцупили піджак разом із золотими лірами, які він завжди носив про запас у кишені. Фуад розтринькував доходи, а дружина намагалася залякати його погрозами, які не могла реалізувати. Йому щастило: після війни знову відкрилися школи і почали видаватися газети. І хоч перестав виходити «Світильник», замість нього з’явився журнал «Нова жінка», за ним — «Знання» й «Корисні факти». Прибутки Фуада подвоїлися, прийшли нові працівники, для яких друкарня стала затісною, і він переїхав у південно-східному напрямку на просторий перший поверх будівлі на Дамаському шосе.
Там він почав друкувати календарі, прикрашені зображеннями святих, візитки та іншу продукцію для влади французького мандата. Працівники, які укладали літери та нарізали папір, спостерігали з вікон за похоронними процесіями на мелькітському греко-католицькому цвинтарі і вже звикли бачити вродливу білошкіру вранішню відвідувачку, яка щодня несла букет ромашок між хрестами та мармуровими янголами. Саме туди стривожений Фуад насилу дістався вранці того дня, коли Бейрут охопила небувало дощова зима і змусила хвилюватися за друкарню. Його страх підтвердився: він уздрів воду, що залила верстати та склад паперу. Обличчя Фуада потемніло, коли він побачив на власні очі грубий примірник Корану із текстом з оголосами, надрукований на рідкісному папері, і книгу «Золота квінтесенція в коротких життєписах царів», що плавали в калюжі, і чорнило їхніх текстів уже почало розчинятися. Фуадові стало важко дихати, і він вийшов на вулицю, на свіже повітря, під зливу, а тоді впав на землю. Він помер через кілька днів у лікарні «Отель Дьйо де Франс» неподалік.
Оплакуючи батька та остерігаючись нової повені, син переніс друкарню на північ, у місце, яке нещодавно стало називатися вулицею Абдельваггаба Англійського, котрого турки повісили в Дамаску і котрий став одним із мучеників за незалежність Лівану. До робіт друкарні додався щотижневий випуск лотерейних квитків і газети про кінні перегони, що викликало скарги мешканців будинку та сусідніх помешкань через постійний шум від верстатів, які працювали вдень, а деколи і вночі, будили їх вранці і порушували відпочинок по обіді. Жінки на балконах сварили працівників, які виходили з друкарні. Потім приходили чоловіки зі служби безпеки, але швидко відступали, отримавши хабар від родини Карамів, що давало друкарям змогу не мати з ними справу кілька місяців. Тоді гора сміття з осель сусідів виростала перед дверима друкарні, а вночі його підкидали всередину через відчинене вікно. Сипалося дедалі більше звинувачень різного штибу і нарікань, що хворі, які мешкають у будинку, не витримують шуму. Тоді син Фуада Карама вирішив утекти від цієї народної війни проти нього, та й приміщення знову стало затісним, коли в друкарні з’явився верстат офсетного друку нового зразка. Йому вдалося проникнути в кола бейрутської знаті, коли він одружився з дівчиною, чия сім’я була першою серед продавців американських автомобілів та власників арабських скакунів для участі у кінних перегонах в Бейруті.
3
Машрік – у сучасному вжитку в арабській мові загальна назва регіону, що охоплює Ірак, Сирію, Ліван, Палестину та Йорданії (іноді у це поняття також включають Єгипет).