— Ти помиляєшся. Усі ви помиляєтесь. Вам здається, ніби література виправляє життя. Або доповнює його. Або заступає його. Це не так. Письменники — повір, я багато з ким знайома, — завжди були дуже посередніми коханцями. Знаєш чому? Бо кохаючись, вони вже думають про те, яку напишуть сцену. Кожна з їхніх ласок пошкоджена тим, що з ними робить і що зробить їхня уява, кожен удар їхніх стегон послаблений майбутньою фразою. Коли я говорю їм слова кохання, то майже чую майбутнє «прошепотіла вона». Їхнє справжнє життя — у розділах ще не написаної книжки. Кожній репліці передує тире. Als het erop aan komt — це нідерландською «врешті-решт», — такі письмаки, як ти, потрапляють у тенета вигадки, фікції. Ви — вічні оповідачі. А важить тільки життя. Твір приходить пізніше. Вони не взаємозамінні. Не перетинаються ніколи.
Цікава і варта полеміки теорія, яку, втім, я слухав упівуха. Рушник на Сізі Д. майже розкрився. Вона зняла одну ногу з іншої. Розкритий рушник являв моїм очам майже все її тіло: живіт, талію, татуювання... Краєчки рушника прикривали тільки груди. Щодо Ока, то тепер я бачив його чітко й не збирався моргати першим.
— Бачиш: ти й зараз думаєш про фрази. Це поганий знак. Якщо ти справді хочеш написати добрий роман, забудь про нього негайно. Хіба ти не хочеш мене трахнути? Ясна річ, хочеш. То я тут. Думай лише про це. Думай лише про мене.
Вона піднялася з крісла, підійшла до мене, нахилила своє обличчя до мого. Рушник остаточно розгорнувся, випали перса — і вона притулила їх до моїх грудей.
— Бо інакше геть звідси, ходи пиши черговий нікчемний романчик!
Ця провокація здалася мені дитячою, і я повалив Сіґу Д. на ліжко. Вираз її обличчя — суміш тріумфу, палкого бажання та виклику — наповнили мене лютою жагою. Я кинувся цілувати її соски. Я дуже старався, і вона стогнала (хоча, чесно кажучи, то була радше прелюдія до стогнань). Принаймні в це хотілося мені вірити. Ці стогони — реальні чи вигадані — причарували мене. Я, слабка мушка, наближався до центру павутиння, смертельно небезпечного темного центру нори Матері-Павучихи. Я спробував спуститися нижче, до Ока. Та вона стримала мене, перевернула на бік, мов дитину, принизливо легко, розреготавшись; потім підвелась і почала одягатися.
Мене охопила несамовита лють, я бажав продовження. Та усвідомивши свій жалюгідний вигляд, стримав себе. Я замовк і принишкнув. І тоді Сіґа Д. завела неспішну пісню мовою серер[9]. Я простягнувся на ліжку, поринув у пісню, і поступово кімната, що до того здавалася мені холодною й незатишною, ожила, наповнилася сумними спогадами. У пісні йшлося про старого рибалку, який оснащував човен, щоби вийти на лови риби-богині.
Я заплющив очі. Сіґа Д. зрештою одягнулась і доспівала останній куплет. Човен все далі запливав у спокійні води океану, і рибалка суворими блискучими очима вдивлявся в обрій, готовий щомиті вступити у двобій з казковою богинею. Він так і не повернувся на берег, де його видивлялися дружина й діти. А в самому кінці Sukk lé joot Kata maag, Roog soom a yooniin — «Його човен перетнув край океану, Єдиним його компаньйоном був Бог». Варто було Сізі Д. замовкнути, як кімната занурилась у страшенну тугу.
Так тривало кілька секунд, і я майже фізично відчував вагу й аромат зажури, коли Сіґа Д. запросила мене на балкон, де нам було б зручніше. З Амстердама вона привезла дивовижну траву, з якої — з байдужою вправністю звички — змайструвала велетенський безсоромний косяк, я таких ще не бачив, і ми курили його, перемовляючись на серйозні і несерйозні теми, про численні машкари життя, про журбу, що ховається за красою... Атож, косяк був нескінченний, а трава — смачною. Я запитав, чи відоме їй продовження історії про рибалку та рибу-богиню.
— Ні, Дьєгане. Не думаю, що існує продовження пісні. Та Діб, одна з моїх тіток, співала її мені в дитинстві. І тлумачила вона її завжди однаково.
Сіґа Д. зробила коротку паузу й пояснила, що в продовженні немає потреби, адже, als het erop aan komt, кожен знав, чим вона закінчиться, вона могла закінчитися тільки в один спосіб. Тієї миті косячок з тріском згас між моїх пальців. Мало коли у своєму житті я почувався настільки розслабленим. Я підняв очі до неба — неба без зір, яке щось явно приховувало — ні, не скупчення хмар, щось інше, велике й глибоке, схоже на тінь гігантської істоти, яка ширяла над світом.
— Це Бог, — заявив я. Перш ніж продовжити, я мить помовчав і повів далі тихо й упевнено (гадаю, відтоді я ніколи не відчував невисловне й невимовне прочування доторку до Істини). — Це Бог. Цього вечора Він дуже близько, можливо, Він давно не був настільки близький до нас. Але Він знає. Знає, що, спустившись, зникне назавжди. Він ще не має достатньої зброї, щоби постати перед Своїм найгіршим жахіттям — нами, Людьми.