Ренісенб боязко промовила:
– Багато човнів на воді.
– Так.
Ренісенб вела далі, слідуючи за якимось похмурим імпульсом, що підбурював її до привітності.
– А місця, де ти жила раніше, схожі на ці?
Нофрет коротко, з якоюсь гіркотою, розсміялася.
– Аж ніяк. Мій батько – купець у Мемфісі. Там весело й багато розваг. Лунає музика, багато співів і танців. Мій батько багато подорожує. Я бувала з ним у Сирії – у Біблі, ген за Носом Газелі[5]. Я була з ним на великому човні у відкритому морі.
Вона говорила гордо і жваво.
Ренісенб стояла поряд, повільно обмірковуючи почуте, але слухаючи з дедалі більшою цікавістю та розумінням.
– Тобі тут, певно, дуже нудно, – повільно сказала вона.
Нофрет нетерпляче розсміялася.
– Тут просто смертна туга, смертна – тільки зорювання, засівання, жнива та випаси. Усі тільки й знають, що базікають про врожаї і сваряться про ціну льону.
Ренісенб, скоса спостерігаючи за співрозмовницею, боролася з непевними думками.
І раптом вона тілом відчула потік злості, розпачу та страждань, що вирували в Нофрет.
Ренісенб подумала: «Вона молода, як я, навіть молодша. І вона наложниця старшого чоловіка, метушливого, доброго, але досить дивного чоловіка, мого батька…»
Що вона знала про Нофрет? Нічогісінько. Що сказав учора Горі, коли Ренісенб вигукнула: «Вона вродлива, але й жорстока, а ще лиха!»?
«Яке ти ще дитя, Ренісенб». Ось що він сказав. Ренісенб тепер зрозуміла, що він мав на увазі. Ті її слова не мали жодної ваги – не можна отак просто судити про людину. Яке горе, який біль, який розпач стояли за жорстокою посмішкою Нофрет? Що вона, Ренісенб, що бодай хтось із них зробив, аби привітати її в своєму домі?
Вона промовила, затинаючись, наче дитина:
– Ти нас ненавидиш, і я розумію чому, – ми не були добрими до тебе, але ще не занадто пізно. Хіба ми з тобою, Нофрет, не можемо стати сестрами одна одній? Ти далеко від усього, що тобі знайомо, ти сама – чи не можу я допомогти?
Її слова провалилися в тишу. Нофрет повільно повернулася до неї.
Секунду-дві на обличчі наложниці не відбивалося жодної емоції – Ренісенб навіть на мить здалося, що її погляд пом’якшився. У цій ранковій пасторальній ідилії, в її дивовижних спокої та прозорості здавалося, що Нофрет вагається – так ніби слова Ренісенб торкнулися останнього шару її нерішучості.
То була дивна мить, яку Ренісенб згадуватиме пізніше…
А потім, повільно, вираз обличчя Нофрет змінився. В ньому яскраво проступила недоброзичливість, очі затягло туманом.
Побачивши лють і ненависть у погляді батькової наложниці, Ренісенб відступила на крок.
Нофрет знавісніло прошипіла:
– Йди геть! Мені від вас нічого не треба. Ви нічого не розумієте, телепні, телепні всі як один…
На мить вона замовкла, а потім розвернулася і швидко покрокувала до будинку.
Ренісенб повільно пішла за нею. Як не дивно, слова Нофрет не розізлили її. Вони показали їй чорну прірву ненависті й болю – в яку вона досі не вдивлялася – і в її свідомості виринала лише непевна думка про те, як, мабуть, жахливо носити її в собі.
Коли Нофрет проминула хвіртку і йшла подвір’ям, на шляху їй трапилася донька Кайт, яка бігла за м’ячиком.
Вона відкинула дитину з дороги, і та впала плазом на землю. Дитя зчинило лемент, і Ренісенб підбігла до дівчинки, обурено звертаючись до батькової наложниці.
– Даремно ти так, Нофрет! Дивися, що ти наробила. Вона розбила підборіддя.
Нофрет пронизливо розсміялася:
– То я мушу дбати, щоб не нашкодити цим розбещеним вилупкам? А їхні матері дбають про мої почуття?
На плач дитини з будинку вибігла Кайт. Підбігла до дівчинки, оглянула її рану. Потім повернулася до Нофрет.
– От гадюка! Поріддя темряви! Чекай, от побачиш, що ми з тобою зробимо.
Кайт розмахнулася і з усієї сили вдарила Нофрет по обличчю. Ренісенб скрикнула і зловила руку Кайт, перш ніж та завдала другого удару.
– Кайт, Кайт, не треба!
– Хто сказав? Нехай Нофрет сама про себе подбає. Вона лише одна з багатьох.
Нофрет стояла нерухомо. Відбиток руки Кайт чітко проступив на її щоці. Біля кутика ока, там, куди влучив браслет, який Кайт носила на зап’ястку, текла тоненька цівка крові.
Але Ренісенб спантеличило – і так, налякало – обличчя наложниці. В ньому не було люті. Натомість вона дивилася на них із дивним поглядом переможниці, а її губи знову розпливлися в задоволеній котячій посмішці.
– Дякую, Кайт, – сказала вона і зайшла в дім.
Опустивши повіки й на мить припинивши мугикати щось під ніс, Нофрет покликала Генет.