Выбрать главу

Наталія Яковенко

НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ

1997

До читача

Дев'ятнадцяте століття – "століття великих істориків", свято переконане в пізнаваності минулого wie es eigentlich gewesen war [1] (згідно зі знаменитою формулою класика німецької історіографії Леопольда фон Ранке), дало свою плеяду блискучих імен і в Україні – Микола Костомаров (1817–1885), Володимир Антонович (1834–1908), Михайло Грушевський (1856–1934). Властива науці XIX ст. непохитна віра в глобальний еволюційний прогрес, здійснюваний через ланцюг причинно-наслідкових зв'язків, а також у здатність певної соціальної спільноти (як "клас", "нація", "народ") цілеспрямовано впливати на хід історії для досягнення наперед окресленої мети, доповнювалася в їхніх творах ще й патріотичними аспіраціями. Це наклало особливий відбиток на наукові концепції трьох "батьків української історіографії", передовсім – Михайла Грушевського. Подібно до решти "національних історій" XIX ст., його монументальна багатотомна "Історія України-Русі" є класичним взірцем того, як наукова діяльність ставала підґрунтям формування національної ідеології, оскільки встановлювала взаємозв'язок між давноминулими подіями і тогочасним суспільним нуртом, а відтак – закладала підвалини власної ідентичності. Історична схема Грушевського вперше простежила історію українського народу на усій його території і впродовж усього періоду існування, доводячи неперервність національного буття.[2] Цей концепт Грушевського довгий час вважався єдино можливим, набувши певної дискусійності хіба віднедавна, у зв'язку з дилемою – територіальне чи національне бачення історії України є більш коректним, а простіше – кого вважати "українцями": представників українського етносу чи людей усіх етнічних груп, що мешкали на території України (а таких було чимало від найдавніших часів донині). Втім, тут поки що немає чого додати, окрім того, що проблему сформульовано.

Натомість ще одна фундаментальна теза Грушевського – покликання на народ як єдиного героя історії – швидко була поставлена під сумнів. Слідом за Миколою Костомаровим та Володимиром Антоновичем, Михайло Грушевський під народом мав на увазі передовсім широкі низи, або народну масу (згодом цей, забарвлений ідеями раннього соціалізму, напрям в історіографії назвуть народницьким). Плин історії уявлявся реалізацією народних змагань в боротьбі за одну й ту ж головну ідею, котра переходить через увесь ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах. Визначальна ж риса головної ідеї, котра виявляла собою жадання українського народу, – це пріоритет громадського начала і тяжіння до соціальної справедливості та рівноправності (втілених, наприклад, у козацтві). Природно, логічним елементом такої схеми було негативне ставлення до держави та її інституцій як апарату насильства, а також до політичної еліти – носія влади, і навпаки – симпатизування стихійним народним рухам, в яких реалізувалося право народу на повстання в ім'я ідеалів "свободи" чи "кращого майбутнього".

Така система поглядів витримала монополію недовго. Бурхливі події суспільно-політичного життя першої чверті XX ст., загальна криза європейської демократичної системи, а невдовзі і встановлення лівих та правих тоталітарних режимів спричинили появу альтернативної історіографічної візії, за якою закріпилася дещо спрощена назва державницької. Її виникнення пов'язують з іменем ідеолога українського консерватизму, політолога й історика В'ячеслава Липинського (1882–1931). У ряді історичних та публіцистичних праць (особливо – в присвяченій Хмельниччині "Україні на переломі") Липинський круто відійшов від таких принципових тез народницької ідеології, як ігнорування ролі провідних суспільних верств і визнання доцільності руйнівних народних повстань. Позитивний акцент у його інтерпретації української історії переміщується зі стихійного, деструктивного руху мас на легітимні фактори, втілені в інституті держави та політичних елітах. Останні, на думку вченого, забезпечують законність і стабільність влади, утримуючи суспільство від анархії та хаосу, і виступають у ролі основної державотворчої (а, отже, і націєтворчої) сили. Держава ж – це стрижень розвитку всякої етнічної спільноти, яка без упорядкованих легітимних інститутів приречена на етнографічну вегетацію.

Ще однією новацією В'ячеслава Липинського у порівнянні з народницьким історієписанням стало змалювання "людини-героя", збудника історичного процесу. Через його історіографічний образ мусить реалізуватися і виховна місія історика, що полягає у творенні національних легенд та символів.

Концепціям Михайла Грушевського і В'ячеслава Липинського судилося довге життя. Зокрема, народницька, змінивши назву на "марксистсько-ленінську", плавно увійшла до радянської історичної науки. Зміна термінологічного апарату не зачепила світоглядного каркасу: хоч народна маса стала пригнобленою масою трудящих, а національна ідея перетворилася на віковічне прагнення до соціального визволення, головним творцем історії залишався той самий народ (тепер клас), а сама історія, зрозуміла й пізнавана, і надалі бачилася такою, що здійснюється в руслі причинно-наслідкових зв'язків (тепер законів суспільного розвитку), прямуючи до прогресу (тепер світлого комуністичного майбутнього). Що ж до інтелектуальної спадщини В'ячеслава Липинського, то і її ідейний відгомін надовго пережив свого творця. Так, навіть у радянській історіографії (яка зі зрозумілих причин ні державницьких, ні елітаристських аспірацій вченого не культивувала) замінником неоромантичних поглядів на виховну місію історика, який творить символи в ім'я вищої ідеї, стала сумно відома "партійність" науки, що перетворювала вчених на "бійців ідеологічного фронту". Втім, по другий бік радянського кордону під гаслами примату національного інтересу над науковим існувала не менш заанґажована націоналістична історіографія: і одна й друга мали за головну мету виховувати, забуваючи, що для цього є пропаганда, тим часом як завдання науки – безстороння правда, яка партійною не буває.

Ідеям Липинського про державу як цінність, що, домінуючи над долями людей, становить головний зміст історичного розвитку, віддали данину в своїх синтетичних нарисах історії України багато вчених еміграційного покоління – сучасників або молодших колег Липинського, як Степан Томашівський, Дмитро Дорошенко, Наталя Полонська-Василенко та ін. Врешті, рецидиви своєрідного "новодержавництва", культивованого не без наївного запалу неофітів, можемо бачити і в сьогоднішній Україні – зокрема, у численних біографічних есе та шкіцах з козацької історії.

Інша доля судилася елітаристським поглядам Липинського, які збіглися з предметом одного з центральних зацікавлень історіографії XX століття – елітами та їх роллю в постійних змінах суспільних структур (що, власне, і можна метафорично окреслити як "рух історії"). Ідеї, вперше проголошені Липинським, стали певною мірою стимулом для більшості зарубіжних праць з української історії XVII – XVIII ст., написаних в останні десятиліття, у тому числі таких фундаментальних, як книги Джорджа Гаєцького, Френка Сисина, Зенона Когута, Ореста Субтельного.

Врешті, новітній зарубіжній україніці належить пріоритет і в розробці на українському матеріалі ще однієї з фундаментальних проблем історіографії XX ст. – історії ідей та світоглядних стереотипів, що визначали поведінку людей минулого. Тут не місце для детального огляду праць такого змісту, тож адресую зацікавленого читача до переліку літератури, де є відповідні посилання на книги та статті Степана Величенка, Анджея Камінського, Зенона Когута, Омеляна Пріцака, Френка Сисина, Терези Хинчевської-Геннель, Ігоря Шевченка та ін.

вернуться

1

Яким воно було насправді.

вернуться

2

За М. Грушевським: "Розуміння української історії як одної тяглої і неперервної цілости, що йде від початків, або й позапочатків історичного життя через усі перипетії його історичного розвою до наших часів…" (Історія України-Руси, Т. І. – К., 1991. – С. 3).