У тогочасній Європі владні концепції подібного змісту були достатньо опрацьовані через поняття суспільного тіла (societas), що позначало світську спільноту за аналогією до інтерпретації Церкви як Тіла Христового (Corpus Christi), котрі разом складали всезагальну єдність – універсітас. Проте ні з європейською думкою, ні з її візантійськими паралелями Русь, схоже, не була знайома. Це дозволяє припускати, що сприйняття княжої влади як Євхаристії (причастя) – суто руське за походженням.
Абстрагуючись від співвідношення в понятті княжого причастя старого (язичницького) і нового (християнського) компонентів, варто підкреслити один, як видається, надто важливий момент. Ідея про право кожного з Рюриковичів на причастя в гінтерланді династії – Руській землі, проростаючи з архаїчного світобачення, політичним реаліям XII–XIII ст. вже не відповідала. Проте завдяки речникам тогочасних ідеологічних доктрин – книжникам – концепція причастя формувала (всупереч очевидному) уявлення, ніби загальнодержавний організм Київської Русі залишався з'єднаним. Найбільшим же парадоксом стало її дивовижно "довге тривання": вона пережила не тільки фактичний розпад Русі на окремі політичні організми-князівства, але й розподіл їх між сусідами. Врешті, чи не та сама ідея причастя в модифікованому вигляді лягла в основу московських експансіоністських претензій XVI–XVII ст. на вотчину извечную государя нашего Київ?
Люди Русі: ораторес, беллаторес,
лабораторес
Володарю-князю – чи не єдиному герою давньоруських пам'яток – підлягали дружина і люди. Поняття дружина/люди як сукупність населення у буквальному сприйнятті не збігається з класичною тріадою європейського християнського соціуму, котрий, згідно з ідеологічними доктринами, сформульованими впродовж XI ст., складався з трьох груп – ораторес (люди молитви, тобто церковнослужителі), беллаторес (люди війни – рицарі), лабораторес (люди праці, трудящий люд). Кожна доповнювала іншу, здійснюючи власне призначення – релігійне, оборонне та економічне, і кожна потребувала двох інших для того, щоб "тіло" політичної спільноти було гармонійним.[14] На Русі, однак, церковнослужителі ні в княжі, ні в багато пізніші часи не протиставлялися людям світських занять так виразно, як на Заході. Очевидно, це можна пов'язати з доктринальними принципами Грецької церкви, в якій миряни і духівництво стояли ближче одне до одного, ніж в латинському церковному світі. На відміну від західного розуміння кафоличності (соборності) Церкви як повноти, в якій духовний авторитет архієреїв вважається беззаперечним сам по собі, східна (візантійська) релігійна думка вбачала соборність у єднанні служителів Церкви з паствою. Згідно з багатовіковою практикою, пастир не стояв над мирянами, а, приступаючи до служіння за їх згодою, керував зсередини стада; паства ж, своєю чергою, йшла за ним з повним віданням того, що відбувається в Церкві. Такі, як сказали б сьогодні, "колегіальні" засади візантійського церковного життя, що формувалися починаючи з V ст., були перенесені на Русь у готових формах, разом з усією церковною організацією. На їхню вагу в тутешніх практиках промовисто вказує та деталь, що поняття собор, тобто зібрання ієреїв для вирішення тих чи інших питань Церкви й віри, на Русі стало позначати і власне собор (синод), і центральний міський храм.
Молода християнська спільнота Русі успадкувала не лише дух візантійської церковної доктрини, але і її зовнішній каркас, зокрема – специфіку підпорядкування всередині церковної ієрархії. Втім, інакше й не могло бути, оскільки Руська церква була однією з митрополій Константинопольської патріархії, і очолювали її, за двома винятками, митрополити-греки (ця традиція припиниться лише з другої половини XV ст.). Заснування Київської митрополії, тобто церковно-адміністративної округи зі столицею (від грецьк. Metropolis) власного архіпастиря, більшість дослідників датує часом між 976–998 рр. Серед трьох перших митрополитів, діяльність яких підтверджується документально, бачимо греків Феофілакта (988 – до 1018), Іоана І (до 1018 – бл. 1030) і Феопемпта (бл. 1035 – 1040-і).[15] Канонічно вони (як і їхні наступники) були залежні від патріарха, котрий у Константинополі посвячував обрану ним одну з трьох кандидатур, запропонованих патріаршим синодом; з Константинополя до Києва присилали також святе миро, що слугувало символом церковної залежності. Після прибуття на Русь митрополит урочисто інтронізувався в Києві, у Софійському соборі (цей акт, як і церемонію вокняжіння, літописи називають посадженням на стіл). За Ярослава Мудрого Св. Софія стала митрополичим храмом, в якому архіпастир правив урочисті літургії, садив на столи князів, хіротонував єпископів, скликав собори.
Джерела зберегли дуже мало свідчень про пастирську та адміністративну діяльність митрополитів, до якої Константинополь надалі не втручався і не порушував самоврядування дочірніх помісних церков. Безперечно негативну роль відігравало те, що митрополити не знали руської мови, тобто завжди були певною мірою ізольовані і від пастви, і від місцевого кліру. Ізоляція не обмежувалася мовним бар'єром: грецькі ієрархи не орієнтувалися у внутрішніх проблемах Русі, приїжджаючи іноземцями і ними залишаючись (тим більше, що з огляду на зрілий вік їхнє перебування тут майже ніколи не тривало надто довго). З іншого боку, чужоземне походження мало і свої переваги. Як люди сторонні, обрані і висвячені без участі місцевих правителів, митрополити легше зберігали нейтралітет у міжкнязівських сутичках та політичних інтригах. Відстороненість архіпастирів опосередковано поширювалась на позицію усієї Церкви, котрій аж до татаро-монгольської навали, всупереч реаліям політичного життя, вдавалося уникнути розпаду (звідси бере початок і гасло єдності Руської землі, наполегливо пропаговане церковними книжниками навіть тоді, коли Київської держави як єдиного цілого насправді вже не існувало). Ще одним позитивним наслідком того, що Руську церкву очолювали митрополити-греки, було те, що архіпастирі та штат їхніх перекладачів і служителів привозили з собою книги й ікони, запроваджували церковні ритуали й елементи світського етикету, протегували грецьким художникам-іконописцям та ремісникам, які оздоблювали руські храми. І хоча в цілому митрополити займали пасивну позицію у перенесенні на Русь візантійської освіти і книжності, вони мимоволі виступали тут у ролі чи не єдиних автентичних носіїв грецької культури, опосередковано прищеплюваної руському загалові.
Заснування митрополії передбачало одночасне створення єпископських кафедр у центрах єпархій (від грецьк. eparchia – провінція). Наприкінці княжіння Ярослава Мудрого, тобто в середині XI ст., єпархіальним підпорядкуванням (принаймні теоретично) була охоплена вся територія Київської держави. Власні єпископи сиділи, зокрема, в усіх великих політичних центрах – Новгороді, Чернігові, Полоцьку, можливо – Турові. За правилами Східної церкви, створення нових єпархій, підпорядкованих митрополитові, належало до його компетенції і узгодження з патріархом не потребувало. Практично ж це залежало від місцевих князів, які надавали єпископам матеріальне забезпечення. Саме так наприкінці XI – протягом XII ст. було створено ряд нових єпархій, а в цілому напередодні татаро-монгольського нашестя функціонувало 16 єпископських кафедр, чиї території загалом збігалися з кордонами більших держав-князівств, що виросли з Київської держави.
14
За класичною схемою Жоржа Дюмезіля, тричленний поділ був властивий усім західноєвропейським суспільствам з найдавніших часів, відповідаючи трьом соціальним функціям – релігійно-жрецькій, військовій і господарській.