Неолітизація не сталася якоюсь різкою зміною, а йшла повільно й поступово, з подоланням певних порогів і розтягнувшись на тисячоліття. Археологія дає змогу простежити цей рух через тисячоліття в одному місці, наприклад, у деяких долинах Перуанського узбережжя, на високих мексиканських плато, в Палестині та, в більш загальному плані, на висотах «Родючого Півмісяця»[1], а також у Північному Китаї. Можна виділити чотири основних рубежі та визначити чотири головних етапи. Перший і найдовший етап характеризується визначною роллю продуктів одомашнення: збирання й полювання ще дають основну частину харчування, а природа й далі гарантує запаси, потрібні, щоб уникати занадто різких коливань. Потроху частка одомашненого збільшується, ролі міняються і продукти збирання та мисливства стають додатковими. Далі перші зникають майже зовсім, а мисливство стає таким собі спортом або привілеєм. Марно було б намагатися визначити цю переміну у відсотках. Реалістичнішим і, очевидно, ближчим до фактичного стану було б визначити певний рубіж, після якого за умов зриву виробництва природні запаси стають недостатніми, щоб забезпечувати тимчасову компенсацію.
Таке безсилля природи надати допомогу людям своїми безкоштовними резервами лежить у прямій залежності від густоти населення. Якщо мисливці-збирачі при густоті населення одна особина на десять квадратних кілометрів споживають половину природного приросту, то достатньо подвоїти густоту, щоб відсотки були спожиті. Після цього вже починають проїдати капітал і стають на простий альтернативний шлях: чи густота населення залишається дуже низькою, чи ж природний капітал потрібно замінювати виробничими чинниками мірою зростання густоти населення. На цьому шляху ми бачимо два сільськогосподарські рубежі, а третій — наукове сільське господарство — виводить нас за межі традиційної історії. Метод тривалого пару встановлює своєрідний компроміс із природою. Люди розкорчовують ділянку, часто підпалюючи її — щоб розчистити землю, удобрити її та запобігти бур’янам, — обробляють її протягом двох або трьох років і повертають природі, не стільки тому, що вона вичерпала свою родючість, скільки через таке захаращення її бур’яном, що дешевше розчистити нову ділянку, ніж намагатися боротися з ним. Отже, природа повертає собі свої права на двадцять — двадцять п’ять років. Хліборобство стає пересувним на низці ділянок і проходить цикл у двадцять-три-дцять років. Людські поселення можуть пересуватися одночасно, і це дає чудову перевагу в тому, що люди залишають позаду землю, заражену нечистотами, що стала ще й небезпечною для здоров’я. Цей тип рільництва за допомогою випалювання може витримати густоти населення близько п’ятнадцяти особин на квадратний кілометр. Але ніщо не заважає збільшувати кількість років обробки землі та скорочувати роки відтворення природного рослинного покриття. Досить буде стати до роботи й періодично просапувати бур’ян.
Практика приводить, кінець кінцем, до другого рубежу — методу короткого пару: один рік на два чи два роки на три, або ж відмови від пару завдяки використанню затоплюваних рисових плантацій, проміжних культур чи ретельної сівозміни. Допустима щільність відтак перевищує сорок особин на квадратний кілометр. Азійська та європейська схеми, де поєднуються хліборобство й тваринництво, витримують меншу сільськогосподарську щільність, ніж та, яку дозволяє китайський рис чи кукурудза індіанців. Проте не можна прямо переводити сільськогосподарську щільність у середню з огляду на значну різницю в умовах проживання на тому чи тому просторі. Так, наприклад, у Китаї найменші узвишшя залишаються незайнятими, люди оселяються тільки в долинах і на рівнинах.
Етапи та рубежі, кожен на своєму рівні узагальнення, підхожому для всіх людських спільнот неоліту, — ясні й чіткі. Яка причина могла спонукати первісне людство стати на шлях, позначений цими етапами й рубежами? Най-слушнішою причиною має бути перехід до осілого способу життя. Якщо подивитися на палеоліт і на спосіб життя полюванням і збиранням, можна зрозуміти цю причину та пояснити її поєднанням вочевидь давньої обставини — насичення простору розселенням у вигляді плям, що розпливаються, і нової обставини — потепління клімату після вюрмського зледеніння. Потепління має два наслідки для фауни й флори, які ми розглядаємо під кутом зору харчування людини. Воно менш сприятливе для великих ссавців, які населяли тундру і на яких полювали деякі групи людей. Потепління особливо сприяє урізноманітненню видів на одиницю площі. Перший наслідок обмежує переміщення мисливців, а другий робить їх непотрібними, оскільки все, що треба, можна мати там, де живеш. Це — дуже сильний стимул для спорудження домівки і для того, щоб лишатися в ній, а надто для жінок, на яких зазвичай лягав тягар переміщень. Осілість не є ознакою переходу до харчового виробництва. Вона відбувається в умовах життя способом мисливства і збирання й придатні для використання деяких типів середовища. Найпридатні-шими для осілості, вочевидь, були узгір’я в помірному кліматі, які примножують кількість мікросередовищ і ресурси в радіусі від п’яти до десяти кілометрів, який можуть покривати осілі люди. Близькосхідна дуга, що тягнеться від Загроса до Тавруза, особливо сприятлива, так само як і передгір’я Андського узбережжя. Саме там знаходять найстаріші сліди переходу до осілості.
1
«Родючий Півмісяць» — смуга землі на північній межі Сирійсь-ко-Аравійської пустелі, охоплює Ливан, Сирію і Месопотамію. — Тут і далі примітки наук. ред.