Це відбивається на відомих з кінця XIX ст. австрійських україномовних картах: «Русь-Україна та Біла Русь» 1892[5] (укладач Л. Рожанський), «Народописна карта українсько-руського народу» видання львівської «Просвіти» (укладач — Г. Величко) та інших. На початку XX ст. уже вживається термін «українські землі».
У Росії цензура не могла дозволити легальну україномовну карту Росії чи тим паче «України», що «заходить» в Австрію. Через це «картографічна підготовка» наддніпрянців виявилася на 1914 р. переважно недостатньою і «картографічні амбіції» свідомих українців під час прийдешніх доленосних змін реалізовувались потужностями іноземних картографічних видавництв (від Женеви до Відня). Сам концепт «географії України» першим також почали розробляти галичани, зокрема вже згаданий С. Рудницький.
Якщо в картографічній пропаганді польський рух у формуванні кола своїх амбіцій міг більше спиратися на збережені протягом ста років на європейських картах «історичні кордони Польщі 1772 р.», то український через історичний регіоналізм комплекту «Україна — Малоросія — Гетьманщина» мусив ставити акцент на іншому — картах етнографічних, які змальовували актуальний, численний, широко розселений народ, а не історію минулої державності. У цьому сенсі в діалозі з Польщею або Росією з приводу територіальних меж українства «історична» картографія за українських умов ставала опонентом «етнічній». Найвиразніше цей конфлікт двох видів «тематичних карт» проявиться під час Першої світової війни та повоєнного врегулювання у 1918—1923 рр., коли принцип «національного самовизначення» та «етнічних кордонів» почне суперечити звичному принципу «історичних прав».
В українському історичному наративі починає домінувати термін М. Грушевського «Україна-Русь», який наголошував на окремій неперервній історичній долі українського народу протягом тисячоліття, незважаючи на зміну імен як таких та й «вкраденого імені» Русі зокрема. «Україна» стає і ментальною вітчизною, й ідеологічним концептом, і картографічною реальністю «українських земель», синонімічних окремій країні «Україні». Ментальний часопростір «України» набуває остаточного заповнення, залишалося перенести її з етнографічної карти на політичну, політично «відживити», що по суті стало б у картографії поверненням на двісті років назад (якщо ми згадаємо карту Йоганна Гоманна).
Варто було замислитися, чи не принесе XX століття якісь зміни в суху та стислу констатацію з «Енциклопедії Британіка» за 1910 рік: «УКРАЇНА („кордон“) — назва, що раніше стосувалася європейської частини Росії, зараз стосується губерній Харківської, Чернігівської, Київської, Подільської та Полтавської. Частина на схід від Дніпра стала російською 1686 р., а західніше цієї річки — 1793 р.».
Повернення на політичну карту Європи: 1914—1918 рр.
Не буде перебільшенням сказати, що новітня українська державність стала результатом двох кривавих світових війн і того потужного зламу міжнародних відносин у Європі, які вони принесли. У порівнянні з відносно стабільним «довгим XIX століттям» XX століття перетворилося на тривалу низку конфліктів, війн і катастроф, яких зазнали країни та народи європейського континенту. Україна стала ареною боротьби протиборчих військових блоків, провідних держав, пересування фронтів, міждержавних та міжетнічних конфліктів; а політична карта Центрально-Східної Європи стала б геть невпізнаваною для людини, яка її востаннє бачила 1914 р.
Конфлікт 1914 р. видавався його початковим учасникам — англо-франко-російській Антанті та німецько-австрійському блоку Центральних держав — очікувано швидкою воєнною сутичкою, яка мала розв’язати ті суперечності, які накопичилися в дипломатії та суперечливих амбіціях великих держав після Берлінського конгресу 1878 р. та зафарбування усього світу в кольори європейських колоніальних імперій. Проте конфлікт вилився у виснажливе багаторічне протиборство, яке виявилося непосильним для старих імперських держав, котрі врешті були зруйновані спалахом національних рухів. Починаючи війну під гаслами єдності народу навколо традиційної династії, монархії Романових та Габсбургів опинилися заручниками внутрішніх соціальних та національних негараздів, які врешті вщент розбили довоєнні ілюзії старих політичних еліт, а довоєнну етнографічну карту перетворили на нову політичну. Утворення і зникнення державних утворень, хронічні пересування кордонів, сепаратистські та іредентистські[6] рухи — усе це стало тією перманентною кризою Версальської системи, яка закінчилася Другою світовою війною і черговою стабілізацією Європи, поділеної Ялтинськими угодами Антигітлерівської коаліції.
Але повернімося до українських подій. На початок Першої світової війни «свідомі українці» не були улюбленцями ні Петрограда, ні Відня. Звичайні українці-русини-малороси воювали одні проти одних у лавах ворожих армій, і мало що обіцяло їм радикальну зміну «українського національного буття». Проте у війну час і події ущільнюються і те, що видавалося нездійсненню маячнею напередодні її початку, може виявитися одним із мінімальних результатів її закінчення. У цьому розділі ми спробуємо показати коротку ретроспективу державно-територіальних (і, відповідно, картографічних) змін України в XX ст. Зауважимо, що більш докладно проблема території та кордонів України у цей час розглянута у наступних нарисах, тому тут ми обмежимося найголовнішими фактами.
Як справедливо зазначає дослідник Олена Бойко, «одним із наскрізних питань правового оформлення українських національних вимог щодо утворення власних державних інститутів у 1917—1920 рр. стало визначення територіальних меж України та тих підстав, виходячи з яких вони вважалися б легітимними і могли здобути зовнішнє визнання».
Певні вихідні «географічні претензії» українства поширювалися нашою політичною еміграцією, зокрема Українським комітетом у нейтральній Швейцарії. Останній видав франкомовну карту Європи, де на тлі довоєнних політичних кордонів була показана Україна в її етнографічних межах.
Для модерної української нації територіальне питання постало з початком Української революції, що розпочалася слідом за падінням у лютому 1917 р. самодержавства Романових. Провідники національного руху спочатку висунули гасло національно-культурної автономії українського народу. Але досить швидко життя показало, що прагнення суспільства до революційних змін у національній сфері не можуть бути задоволені лише зрушеннями національно-культурного характеру. Ослаблення та криза верховної російської влади 1917 р. дозволяли доволі швидко піднімати незвичні та радикальні питання. Радикалізація суспільства зростала, і щомісяця політичні та ідеологічні конфлікти в столиці та на національних окраїнах імперії набували дедалі гучніших проявів. Український рух у своїх амбіціях набирав радикалізму поступово, обмежуючись звичними для нього гаслами «автономізму» або «федералізму» (української автономії у межах федералізованої Росії). Проте навіть для автономії, яка б мала територіальний характер[7], необхідно було б колись окреслити територію.
Вимога національно-державного самовизначення України вперше була озвучена на Українському кооперативному з’їзді, що відбувся 14—15 березня 1917 р. у Києві. Виступаючи на ньому, визначний провідник національного руху початку XX ст. Михайло Грушевський сформулював головну політичну мету українського руху: національно-територіальна автономія у складі Російської держави. У постановах з’їзду зазначалося, що «тільки демократична федеративна республіка в Росії з національно-територіальною автономією України, із забезпеченням прав національних меншин забезпечить права нашому народу». Ця загальна декларація залишиться офіційним кредо українського руху до кінця 1917 р. і початку збройного конфлікту з більшовиками.
Зазначимо, що початок розв’язання територіальної проблеми українства як суверенної нації нерозривно пов’язаний з діяльністю Української Центральної Ради (УЦР), яка постала на чолі національного руху. Складаючись із представників лівої національної інтелігенції, вона віддзеркалювала їх «ментальну картографію»: уявлення про межі України, її стан, політичні перспективи та амбіції. Вимогу національно-територіальної автономії Центральна Рада мала наповнити якимось реальним змістом, адже для автономії потрібні були певні територіальні рамки, які на той час ніким офіційно не були визначені.
5
Характерно те, що в австрійських виданнях етнографічних карт України у зображуванні підросійських земель галичани спиралися на карту того самого полковника російського Генерального штабу О. Ріттіха. Це є цікавою відповіддю на поширений антиукраїнський міф, що «українців вигадав Австрійський Генштаб». Очевидно, що більше у цьому «винен» російський.
7
Серед поширених на той час концепцій національного устрою держави існувала й ідея екстериторіальної «національно-персональної автономії», похідної від ідей австромарксизму Отто Бауера. Ця концепція також матиме місце у законотворчості Центральної Ради.