На жаль, прагнучи зберегти федеративну Росію, УНР залишила поза увагою питання адміністративно-територіального розмежування та визначення власних кордонів. Реалії революційної доби та очевидне наближення масштабної громадянської війни вимагали рішучих кроків у справі створення збройних сил та дієвої адміністрації. Рада ж виявилася врешті не готовою до здійснення таких завдань.
Подальший розвиток подій призвів до посилення протистояння між УНР та радянською Росією, яке вилилось у більшовицьку агресію. Ухвалений 11 січня 1918 р. під час першої війни більшовицької Росії проти УНР IV Універсал проголосив самостійну суверенну Українську Народну Республіку. Оскільки в IV Універсалі територія незалежної УНР не була окреслена, відповідно, вона залишалася у межах, визначених III Універсалом. Це був для соціалістичної української політичної еліти вимушений крок, спрямований на пошук зовнішньої військово-політичної підтримки проти більшовиків, але з точки зору історії державотворення та «територіалізації України» IV Універсал позначив вагому принципову межу, коли нова країна Україна стала на шлях здобуття незалежності й суверенітету за нових історичних умов.
27 січня (9 лютого) 1918 р. українська делегація у складі членів УЦР О. Севрюка, М. Любинського і М. Левитського уклала мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Сам факт укладання мирного договору, який зробив УНР суб’єктом міжнародного права, свідчив про успіх молодої непрофесійної української дипломатії. Це був перший серйозний акт незалежної України на міжнародній арені. І хоч на той момент договір не міг змінити військову і політичну ситуацію на краще, він став реальним кроком у ствердженні української незалежності, особливо в територіальному питанні та створенні щодо нього належних правових прецедентів.
Про подальшу боротьбу українців за власну землю та одночасне окреслення державних кордонів України ми дізнаємося з наступних нарисів.
Українсько-Польський кордон
На порозі великих потрясінь
Після того як Катерина II наприкінці XVIII ст. остаточно ліквідувала гетьманську автономію, Україна залишилась географічним поняттям без чітко визначених меж. На відміну від Польщі та Фінляндії, українська територія в складі Російської імперії ніяк не була виділена в адміністративному сенсі. Український народ («малороси», за імперською термінологією) компактно проживав у кількох губерніях, межі яких не збігалися з межами розселення народів. У складі Австрійської імперії (яка від 1867 р. була дуалістичною Австро-Угорською монархією) також не існувало окремої української адміністративної одиниці. Більшість із «рутенів», як називали українців в Австрії, ділили з поляками територію коронного краю Галичина. Так само скроєним на двох краєм була Буковина, в якій українці сусідили з румунами. Закарпатські українці потопали в угорській частині двоєдиної монархії.
В умовах, коли адміністративні кордони не могли служити орієнтиром, залишався етнографічний принцип. Але межі розселення свого народу ще треба було розшукати! Етнографи в XIX ст. ще тільки збирали первісний матеріал про населення Східної Європи. Саме вони продемонстрували на картах українську етнічну територію. Вважається, що першою з них була карта Павла Шафарика «Слов’янські землі», видана 1842 р. У подальшому етнографічні карти уточнювалися в деталях, спиралися на статистичні обрахунки і дані переписів.
Уявлення діячів національного відродження про західний і східний кордони України метафорично артикульовані в пісні «Ще не вмерла Україна» на слова наддніпрянця Павла Чубинського. У першому варіанті вірша (1862) цих рядків ще не було, але після написання галичанином Михайлом Вербицьким музики (1865) в одній із версій майбутнього гімну з’явилися слова:
Поетичне вираження ідеї соборності було сформульоване також в австрійській Східній Галичині. Зокрема, у вірші-пісні Івана Франка «Розвивайся ти, високий дубе» (1883) є такі рядки:
Створена 1891 р. в Полтаві таємна студентська організація «Братство тарасівців» у своїй програмі проголошувала: «Самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ». Пізніше гасло «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» використав у своїй брошурі «Самостійна Україна» (1905) визначний діяч «Братства тарасівців» Микола Міхновський. 1895 р. галичанин Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta» проголосив: «Україна для себе! От єї клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ — от єї стяг!»
Як і українці, поляки на початку XX ст. також були бездержавним народом, розділеним кордонами імперій. У них були власні метафори на позначення меж Батьківщини. Поляки плекали ідею відродження держави «від моря до моря» («od morza do morza»). Під двома морями малися на увазі Балтійське та Чорне, що символізувало не межі розселення польського народу, а державні кордони за найкращих часів Речі Посполитої. Не метафорична, а більш конкретна програма передбачала відновлення держави у межах Речі Посполитої станом на 1772 р. (перед першим поділом цієї держави). Отже, поляки та українці мріяли про одні й ті самі землі: австрійську Галичину та російське правобережжя Дніпра. Якщо в Києві вважали ідеальним кордон із західним сусідом по річках Сян і Вепр, то у Варшаві проектували відновлення свого східного кордону по Дніпру.
Уявлені «батьками» своїх націй, Україна і Польща могли мирно співіснувати у віртуальному просторі романтичних фантазій, однак дуже скоро історія дала можливість обом народам реалізувати задумане на практиці. Це означало тільки одне — територіальний конфлікт, війну і пошук компромісів.
Світова війна
Польський та український національні рухи активізувалися з початком Першої світової війни (1914—1918). Сторонами глобального конфлікту виступили Антанта (Росія, Франція, Велика Британія) та Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина). Пізніше лави суперників поповнилися новими гравцями. Для України та Польщі перебування у ворожих імперіях означало братовбивчий конфлікт, але водночас і надію на здобуття незалежності за допомогою однієї з ворожих коаліцій. Цьому сприяло намагання Антанти та Центральних держав використовувати національне питання на свою користь: щоб дестабілізувати військово-політичну ситуацію в країнах супротивника.
Польське питання використовували у своїх цілях обидві коаліції. Центральні держави обіцяли полякам відновлення державності на території Конгресувки[8] з перспективою приєднання інших (зокрема, українських) територій Російської імперії. Ішлося про території колишньої Речі Посполитої між Західним Бугом і Дніпром, які не увійшли до Конгресувки 1815 р. (Литва, Білорусія, Правобережна Україна); їх поляки називали «землями забраними» (Ziemie Zabrane). Крім того, полонофільські кола Габсбурзького дому, передусім ерцгерцог Карл Штефан, розглядали можливість створення на відвойованих російських територіях польського коронного краю Австрії, з перспективою його об’єднання з Галичиною (т. зв. «австро-польське рішення»). На початковому етапі війни сподівання на Австро-Угорщину покладав лідер Польської соціалістичної партії (ПСП) Юзеф Пілсудський. Він зайнявся організацією Польських легіонів у складі австрійської армії для війни з Росією.
8
«Конгресувка» (Kongresówka) — так поляки називали кілька губерній Російської імперії, які складали напівавтономне «Царство Польське». Ці губернії відійшли до складу Росії за результатами Віденського конгресу 1815 р. після поразки Наполеона Бонапарта, звідси й назва. Центром Конгресувки була Варшава, а східною межею — річка Буг. Конгресувка включала також українську етнічну територію над Бугом — Холмщину.