Коли ж обрії портоланів розширялися, то туди втрапляли й навіть російські міста під ординською тамгою — на карті Анджеліно де Лалорто 1339 р. (є Рязань, Москва, Новгород) та на згаданому Каталанському атласі 1375.3 1482 р. (портолан Хайме Бертрана) у широкій перспективі морських карт з’являється мальований персонаж «Rey de Rossia» (або «Russia») — «король Русі», основним опонентом якого є намальований поруч із шаблею «король Тартарії». Розмір фігурок володарів позначав рівень могутності та суверенітету держави. Імовірно, посилення Московії часів Івана III вивело її у перелік східноєвропейських держав. Цікавим нюансом було те, що європейські правителі зображені в коронах, азійські — у тюрбанах. «Король Русі» — ні так, ні так, буває з якоюсь страшною рудою бородою. Можливо, це траплялося з огляду на його невідому далеким каталанцям «цивілізаційну приналежність» — до європейсько-християнського світу чи до Азії. Згодом автори все-таки надягають на нього корону, він збільшується в розмірі в порівнянні з королем тартарів, а з часів Івана Грозного останній стає другорядною маленькою фігуркою. Інший напрям щодо Русі — вгору Прутом і Дністром — не було якось уточнено. Але характерно, що портолани позначали назви суверенних (сучасною мовою) держав, а наші землі входили тоді, за цими критеріями, до Литви або Польщі. Тому бачимо скоріше регіональні назви (як-от Поділля), аніж загальні. Можливо, «Русія» в бік Пруту і Дністра є також регіональною щодо львівського Руського воєводства корони Польської. Але державні кордони на портоланах не позначалися і ми тут можемо лише робити припущення.
У XV ст. відбувається революція у картографічному світобаченні західних європейців. Із загроженої, а згодом поваленої турками-османами Візантії на захід рушило чимало грецьких учених, які принесли з собою ще багато рукописів, наукових праць та іншої античної спадщини, втраченої Заходом. Потрапили туди, зокрема, й візантійські варіанти карт Клавдія Птолемея, які ілюстрували його «Географію». Як ми вже згадували вище, досі лишається невідомим, чи були це дійсно копії карт, створених безпосередньо Птолемеєм, чи то була пізня спроба візуалізації його географічних описів землі. Самі інструкції з приводу створення карт Птолемей дійсно писав, але незрозуміло, чи встиг він самотужки втілити в життя свої рекомендації. Класик історії картографії Лео Багров уважав відому нам «Географію» Птолемея «величезною компілятивною роботою, що містить карти трьох або чотирьох різних авторів», переважно візантійських учених XIII—XIV ст. Та проте для нас єдино важливим є те, що знайомство з цими картами спричинило на Заході справжню сенсацію. Сам принцип карти світу з північною орієнтацією, опертою на довготу й широту та з доданими регіональними картами, створював той образ світу та його частин, що ґрунтувався на «класиці» і який запанує у картографуванні в наступні століття і дійде до наших часів.
Утім, класичний образ землі вже був недостатнім. З 1420-х рр. до чергових рукописних «перевидань» Птолемея додаються нові карти тих частин світу, яких у нього не було — наприклад, Північної Європи. Німеччина, Нідерланди, Англія були промоутерами Відродження і також прагнули «побачити себе», попри необізнаність давнього грека про їхні краї. Німецький картограф Доннус Ніколаї Германус переробляє та стандартизує «птолемеєві» карти і додає перші нові. Врешті, щойно винайдений друкарський верстат дозволяє зробити Птолемея автором бестселера.
Уперше птолемеївський атлас вийшов друком 1477 р. у Болоньї (це перший друкований атлас), і дедалі більше — в інших передових країнах. Ще один німецький картограф Генрік Германус додає карти Англії та Ірландії, Іспанії, Галлії, Германії, Скандинавії, Італії, Сицилії, інші мапи та морську карту Середземномор’я. Друкована 1482 р. в Ульмі версія вже містила карту Прибалтики («Сучасну карту Пруссії, Норвегії, Готії та Русії, понад наданих Птолемеєм»). Отже, нарешті Східна Європа мусила потрапити на регіональні карти і в такий новий жанр, як «карти країн». Зауважимо, що раніше карти існували лише як кадастрові схеми земельних ділянок (у Єгипті та Вавилоні), згадані нами на початку дороговкази-ітинерарії, схеми світу («Т-О») та похідні від них навігаційні (портолани). Як не дивно, майже не траплялося спроб створити карту окремої цілої країни.
Теперішнє наукове картографування можна було здійснити вже на підставі точної топографічної зйомки, визначення географічних координат та з використанням належних інструментів. Це потребувало чимало часу, колективних зусиль, оскільки модерні карти потребували участі багатьох людей із різних країн, які б обмінювалися географічною інформацією.
Цей перехідний етап позначився здобутками видатного польського картографа XVI ст. Бернарда Ваповського (1470— 1535), який вносив виправлення до карт Птолемея, що видавалися у збірках, започаткованих Миколою Кузанським (1401— 1464). Здобутком Ваповського є опрацювання карти «Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви» (1507—1509). Ця карта задавала коло певних політонімів (назв державних утворень), де лише Русь по суті випадала з цього кола, будучи складовою Великого князівства Литовського та королівства Польського. Це є свідченням існування певного географічного «руського простору», який не поспішав «розчинятися». З того ж часу ми також спостерігаємо увагу до виокремлення й адміністративних регіонів на українських землях на підставі доволі приблизних меж давніших князівств та сучасних воєводств. 1526 р. Ваповський випустив «Карту Сарматії», де вперше позначив регіон Поділля та застосував українську транскрипцію написання багатьох географічних назв.
1540 р. виходить заснована на працях Ваповського карта «Польща й Угорщина» німецького гуманіста та космографа Себастьяна Мюнстера (1488—1552), яка згодом регулярно перевидавалася протягом 60 років. На ній присутні регіональні назви (Волинь, Поділля, Покуття, Кодимія — від річки Кодима[2]) і загальна назва — Русь. Визначний географ і картограф, професор Гейдельберзького університету Мюнстер вкрай уважно ставився до своїх джерел, створивши мережу географів-інформаторів по всій Європі.
Проте якщо в Мюнстера є назви теренів, але відсутні адміністративні кордони, то останні з’являються вже невдовзі — 1554 р. на карті «Опис Європи» представника фламандської картографічної школи Герарда Меркатора (1512—1594). Інший визначний картограф Абрагам Ортелій (1527—1598) помістив у першому виданні свого атласу світу «Огляд земної кулі» карту Польщі Вацлава Гродецького (1558, з подальшими перевиданнями), де позначені межі й назви Русі (яка містить Руське, Белзьке та Берестейське воєводства), Поділля та Волині, що стає надалі стандартом подання адміністративного устрою західної частини України до кінця XVIII ст.
«Russia» блукає тодішніми картами XV — початку XVIII ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (прикарпатської та новгородської) та окремої від них Московії. Складається враження, що для сучасників із Центральної та Південної Європи Русь розташовувалася в недалекій Галичині, для Північної — на теренах близької їм Новгородщини, а Московія не збігалася ні з тим, ні з тим. Хоча, звісно, варіантів накладання назв існувало чимало...
Тодішні карти мали довге життя, оскільки, якщо існувало друкарське кліше, її можна було відтворювати нескінченними ідентичними копіями, аж поки вона не втратить попиту. Такі карти іноді дещо коригувалися, ставали основами для інших, але назовсім не зникали. Кожна з популярних регіональних карт диктувала образ країн, держав та регіонів щонайменше протягом півстоліття, а з урахуванням трохи меншого, ніж раніше, проте стійкого консерватизму картографів — і набагато довше. Усе-таки, щодо Старого Світу не йшлося про появу нових об’єктів; змінювалися лише межі володінь держав та династій. Держави і країни як такі вже усталилися, і образ Польщі, приміром, не змінювався залежно від того, хто перебував на троні — Валуа, Баторій чи Ваза.
2
Значення невеличкої річки Кодима на Одещині в XIV—XV ст. було вагомішим, аніж згодом: вона була кордоном між ногайськими кочівниками та осілим населенням Подільського князівства, між Золотою Ордою та Великим князівством Литовським.