Я полегшено зітхнув. Нарешті прояснилося з пораненим. Але як він опинився в сараї? Чому напівроздягнутий? Пташниця замовкла, помітивши мою задуму, й потупилась.
— Розказуйте, Уляно Тимофіївно, — попросив її.
— Про що? — звела на мене затуманені очі. — Поставили машину у дворі, майнули в універмаг, потім повечеряли в їдальні — і сюди на ночівлю.
— А як Валентин потрапив до сарая?
Колосюк знизала плечима.
— У якій кімнаті він жив?
— Двадцять третій.
— Увечері ви не заходили до нього чи він до вас?
Жінка сполошено подивилася на мене, а потім у неї ображено затремтіли губи. Ах чорт! Вона ж сприйняла моє запитання за натяк на залицяння Молостова.
— Як ви?.. Ви… Я заміжня, — тихо, гнівно мовила. — Ми з його Тетяною подруги.
— Пробачте, Уляно Тимофіївно, я зовсім інше мав на увазі, — вибачливо заперечив. — Мене цікавило, о котрій годині ви бачились з ним востаннє.
— Десь о десятій. — І пташниця зніяковіло замовкла, ніби завагалася з повідомленням чогось їй неприємного. Одначе наважилась і сказала: — Я заглянула до Валентина. Він жив з циганами, і я боялася за гроші… Забрала у нього виручку.
Так, тепер мені випадала розмова із жильцями 23 кімнати. Може, від них дізнаюсь, як Молостов опинився у сараї? Я звівся, і Колосюк теж схопилась.
— А куди качки?.. — розгублено запитала. — І машина? Вони ж колгоспні.
— Качки продасте. Наш товариш завезе їх на ринок. І подзвонимо в колгосп, пришлють шофера, — пообіцяв їй. — Ви трохи почекайте.
— О-хо-хо… — Лице у пташниці жалісливо скривилось, і з очей несамохіть потекли сльози. — Це ж взнає Тетяна…
Я піднявся на другий поверх. Відразу при стіні, за двотумбовим столом з телефоном, сиділа чергова — жінка років сорока в бежевому халаті, голова кокетливо пов'язана барвистою косинкою, з-під якої вибивалося пасмо чорного волосся. Глянувши на неї пильніше, я відзначив, що колись вона була достоту гарною і, мабуть, гордовитою, судячи з постави й примружених карих очей. Її довгі пальці спритно орудували шпицями — вони мигтіли, наче у велосипедному колесі, і волошкова вовняна шапочка ніби в'язалася сама по собі.
— Ви до кого? — кинула на мене швидкий погляд.
— Я з міліції. Хто живе в двадцять третій кімнаті?
Її пальці на мить завмерли й знову продовжили свою роботу.
— Двоє грузинів. — У неї приємний грудний голос. — Продають мандарини.
— Є котрийсь із них?
— Є, Арчіл Белішвілі. Третя кімната праворуч, — підказала мені.
Через кілька кроків я спинився перед дверима кімнати. Постукав.
— Заходь, — глухо пролунало у відповідь.
За столом, заставленим наїдками, сидів молодий, широкоплечий чоловік, чорнявий, мов грак, у розхристаній сорочці з підкоченими рукавами. Його груди й руки вкривала густа чорна порость. Він широко, доброзичливо посміхнувся й гостинно повів рукою, запрошуючи до столу.
— Сідай, кацо[1], гостем будеш, — і налив у склянку з глиняної посудини з довгою шийкою якогось червоного напою. — Найкраще п'ється сапераві[2] із сури[3]. Бери, генацвале[4]. Щоб ми ніколи не знали біди.
— Пробачте, але я на роботі, — чемно відмовився, опускаючись на стілець. — Служба.
— Не те говориш, кацо, ображаєш мене, — спохмурнів грузин і непривітно блимнув на мене чорними опуклими очима. — Стакан сапераві — і голова ясна, наче у математика, а на душі — рай. Покуштуєш нашого хачапурі[5], шоті[6], мчаді[7], шашхі[8], які передала мені маміда[9]. Давай, генацвале.
Від столу Гостро й апетитно пахло, а я не снідав. Проте втримався від спокуси.
— Я з карного розшуку, капітан Загайгора, — назвався, остаточно поклавши край запросинам.
— Вах, батоно[10] начальник, — сплеснув у долоні Белішвілі й гаряче заговорив — Ми продаємо своє і маємо довідки з колгоспу. Все зако…
— Добре, добре, — перебив його. — Тут жив шофер. Де він?
— А, Валентин… — Арчіл лукаво підморгнув мені й ковтнув вина. — Ще не прийшов од своєї…
Далебі, він нічого не знав і думав, що Молостов у Колосюк. Вона ж учора ввечері зазирнула до їх кімнати… Значить, шофер вийшов пізніше. Куди? Чого? Я завагався: сказати Белішвілі чи ні про подію? Втім, все одно скоро дізнається.
— Валентина тяжко поранили вночі, і до тієї жінки він не заходив, — сказав я. — Знайшли його в сараї.
— Вайме[11]! — Арчіл співчутливо похитав кучерявою головою. — В сараї… Але ж він пішов до машини.