Анонімний рецензент, публікуючи у 1922 році звіт із віденських галерей, повідомив про черговий твір Торентіуса, виставлений на продаж. Він окреслює його як справді сенсаційний, «als ganz außerordentliche Seltenheit[40]». Незвичним є уже сам міфологічний сюжет, що, як і акти, був у голландському мистецтві рідкісним жанром. До того ж — дивовижна сміливість у трактуванні теми. На першому плані — чепурне велике ложе, над яким нависає балдахін з вгодованим Амуром, а на ложі Марс і Венера інтенсивно зайняті одне одним. Зліва з’являється Вулкан із тенетами в руках, який либонь прагне підловити божественну пару на гарячому. Вгорі — гроно олімпійців. Як глядачі в театрі, вони залюбки спостерігають за цією сценою. І ще пару подробиць — мавпочка, яка навпочіпки сидить на ліжку, білий пінчер. Під ліжком сандалі й нічні горшки.
Ми нічого не знаємо про дальшу долю цього полотна, ні про його естетичні вартості, крім узагальнення рецензента: «Es ist eine Feinmalerei[41]». Проте сам перелік постатей і предків випромінює атмосферу будуарної розв’язності, пудри, парфумів і гріха. Чи Торентіус, який значно випереджував стиль епохи, не був також самотнім предтечею рококо, віддаленим попередником Буше і Фраґонара? Але де у країні статечних купців він знаходив аматорів для своїх розпусних творів? Ну що ж, мало не в кожну епоху трапляються колекціонери непристойних полотен, котрі спритно ховають свої скарби від очей дітей, дружин, вартових моральності, і тільки за виняткових оказій, заохочені вином, мандрують хитким кроком до темних закамарків і демонструють їх найближчим приятелям, заходячись при тому сороміцьким хихотінням.
Для нас уцілів один образ. Один-однісінький, що затримався над межею небуття.
2
Життя Торентіуса — готовий літературний матеріал, який сам накидає стиль, вимагаючи від письменника прудкого, карколомного потоку оповіді, гострих контрастів, барокових надмірностей, моделювання постаті героя з суперечливих елементів, майстерного відтворення змінних настроїв — від незворушної безтурботності, втішання чуттєвим світом, аж до жаху камери тортур і катастрофи. Вдячна тема.
Значно важче впоратися з його самотнім твором. Він однорідний, а водночас нагадує палімпсест, майстерно сплетений ланцюг, який веде вглиб темного колодязя, до щоразу нових секретів — притягає, вабить, зводить на манівці.
І вже мало не безнадійною, як зазвичай буває у таких випадках, видається спроба пояснити будь-кому, що образ є шедевром. Мистецтвознавці не засвідчили цього словом честі, а я сам не знаю, як перекласти зрозумілою мовою здушений окрик, коли я вперше опинився лицем до лиця з Натюрмортом, радісне здивування, вдячність, що я був понад міру обдарований, вибух захвату.
Пригадую собі один епізод, а діялося це багато років тому, неподалік від Парижа, у старовинному монастирі, перетвореному на притулок для інтелектуалів. Парк, у парку руїни готичного храму. Із землі виростають білі, тонкі, мов пергамент, рештки мурів; їх нереальність підкреслювали великі аркодужні вікна, крізь які тепер перелітали легковажні птахи. Не було ні вітражів, ні колон, ні склепіння, ні кам’яної підлоги — залишилася тільки ніби підвішена в повітрі шкура архітектури. Всередині нави — вибуяла, поганська трава.
Цей образ я запам’ятав краще, ніж обличчя мого співрозмовника Вітольда Ґомбровича, котрий кепкував із мого замилування мистецтвом. Я навіть не боронився. Я плів якісь дурниці, розуміючи, що я для нього лише об’єкт, гімнастичне знаряддя, на якому письменник тренує свою діалектичну мускулатуру. Коли б я був безневинним філателістом, він висміяв би мої альбоми, клясери, серії, доводячи, що марки перебувають на найнижчому щаблі драбини буття і морально непевні.
Усе це не має жодного сенсу. Як можна описати кафедральний собор, скульптуру чи якийсь там образ, — правив він тихо, безжально. — Залиште ці забави мистецтвознавцям. Вони теж нічого не тямлять, але переконали людей, буцім займаються наукою. — Це звучало переконливо. Я добре, надто добре знаю всі муки і марну працю описувача, а також зухвалість перекладу чудової мови малярства на пекельно містку мову, якою пишуть судові вироки й любовні романи. Навіть до ладу не второпаю, що змушує мене чинити подібні зусилля. Хотілося б вірити, що то мій байдужий ідеал жадає, аби я складав йому убогі жертви.