Спершу читання герметичних творів має присмак Великої Пригоди, воно є чудовою мандрівкою екзотичними країнами неосвоєної думки. Сірі абстракції філософів заступають вдячні символи та образи, все навзаєм в’яжеться й прямує до спрагненої Єдності, а світ стає легким і прозорим. Варто лише прийняти перший вутлий засновок, варто лише засвоїти таємничу мову, не питаючи про дефініції, довіритися Методові. Піддатися — тобто повірити. Яка то дивина, що найпаскудніше ідеологічне засліплення відбувається подібним чином.
Мені, мабуть, не бракувало терплячості, навіть доброї волі, — забракло покори. Це мій скептичний диявол беріг мене від нестями і ласки Ілюмінації. Кажу це без пихи, з дрібкою жалю. Нарешті зосталося вже тільки холодне розкошування. Не осягнувши ініціації, відштовхнутий Таємницею обраних, я низько впав у пекло естетів. Далебі, прегарні ці конструкції визволених умислів — запаморочливі піраміди духів, повітряні замки, дзеркальні лабіринти алегорій, дорогоцінні звірята й камені, зелена яшма — знак осяйності, блакитний сапфір — правда, золотистий топаз — гармонія.
Оті мандри старими трактатами аж ніяк не були безплідними. Я виніс із них кілька важливих інформацій. Відомо, що секти, таємні спілки засновують свою доктрину на науці пророка-засновника, осяяного вродою старої традиції. Для розенкрейцерів ним був Крістіан Розенкройц — німецький шляхтич, лицар блідий ґнози, який під час мандрівки до Святої Землі, Дамаску, Африки та Іспанії отримав від арабських Мудреців знання про речі вічні. Як належить пророкові, жив довго, аж 107 років (1378–1485), після повернення на батьківщину заснував невеликий орден і занурився в окультні студії. Легенда каже, що через 120 років після смерті Майстра було відкрите його не зачеплене тліном тіло у підземній гробниці, яка мала кшталт каплиці — санктуарію. Опис цієї сакральної споруди, від якої не залишилося й сліду, виглядає наче путівник захоплюючим музеєм символів. Поряд із численними культовими предметами, скульптурами, інскрипціями, лампами, які гаснуть при наближенні невтаємничених, старими книгами, складними геометричними фігурами на підлозі й майстерних склепіннях, начебто були відкриті також дзеркала, в яких чудовим чином були увічнені символи цнот, — а отже те, що становить суть картини Торентіуса.
Орден розенкрейцерів упродовж кількадесят років провадив потаємне катакомбне життя. У цей період він гарячково шукав впливових протекторів — знатних осіб і вчених, закладав міжнародні «ложі», збирався на таємні собори, видавав анонімні часописи. Обережність була виправдана. Адже орденові закидали близькі контакти з реформацією, рішучу ворожість до Риму, симпатії до арабського та єврейського світу, плани повалення суспільного порядку, ну і, звісно, стосунки з нечистою силою.
Після тривалого періоду інкубації розенкрейцери вирішили розпочати широкомасштабну явну діяльність. Вони гадали, що настала вже слушна мить для здійснення справи перетворення світу. Це трапилося 1614 року. Тоді з’явився знаменитий памфлет Allgemeine undgenerelle Reformation der ganzen weiten Welt[45]. Чи тільки випадковість, що точнісінько така ж дата стоїть на Натюрморті з вудилом?
Так я закінчив першу версію нарису про Торентіуса. Рукопис сховав до шухляди. Я собі міркував, що час працюватиме на мене. Поглиблене доопрацювання складних тем вимагає терплячості алхіміка.
Через кілька років, зовсім несподівано, без найменших зусиль з мого боку, я отримав поштове надходження з відбитком короткої й дуже вченої розвідки про мого маляра. Це справжній дарунок небес і людської зичливості. Лист, надісланий із Голландії, марно мандрував багатьма країнами і потрапив до моїх рук у жалюгідному стані. Сторінки позлипалися й позатиралися, картки вкриті масними плямами, друк розмазаний. Не знаю, хто знущався над цією безневинною працею — певне урядові підглядачі за чужими листами, а отже не джентльмени, що звільнює мене від потреби розслідування цього лакейського інциденту. На щастя, текст був двомовний, і, хоча й не без певних труднощів, мені вдалося зрозуміти його зміст. Я не міг позбутися відчуття, що той, хто потрапив у тенета до Торентіуса, мусить бути готовим до всього.
Автор розвідки, голландський мистецтвознавець і музиколог Пітер Фішер вперше звернув увагу на музичний бік Натюрморту — оті ноти, невелику партитуру, вписану в образ. Досі всі вважали, що це декоративний елемент, звичайний орнамент, і що немає жодного зв’язку між нотами й уміщеним під ними текстом. Фішер доводить, що такий зв’язок існує, що треба його віднайти, аби краще зрозуміти суть справи.
45