Справді дивно, чому ніхто не зауважив очевидної помилки у тексті Торентіусового двовірша. Всі, абсолютно всі, читали слово quaat (злий), тоді як на образі виразно, чорним по білому написано qaat. Можна сказати, що маляр був не надто сильний в орфографії, коли б не факт, що над цим словом міститься нота, яка ламає гармонію («h», а не «Ь», як мало би бути). Отож, це умисна, цілком свідома подвійна помилка правопису й музики, руйнування принципів мови й мелодики, символічне порушення ладу. За часів середньовіччя цей композиторсько-моралістичний засіб називали diabolus in musica[46], зазвичай разом зі словом peccatum[47].
Менш переконливою видається Фішерова інтерпретація самого тексту двовірша. Автор вважає, що абревіатура Е R, якою починається цей твір, означає Extra Ratione[48], що дає йому нагоду для снування подальших сміливих гіпотез. Маляр із таким скандальним життям, який кинув виклик світові, не міг бути апологетом стриманості. Натюрморт із вудилом належить розуміти як алегорію міри, але насправді, хоча це майстерно закамуфльовано, образ є похвалою людині, визволеній від пут, незвичайній, високо піднесеній над юрмою малодушних філістерів.
В англомовному каталозі Рейксмюсеум я знайшов іншу версію отого тривожного вірша з образу Торентіуса. Це не дослівний переклад, але одна з можливих версій розуміння герметичного тексту. «That which is extraordinary has an extraordinary bad fate». Це звучить занадто однозначно, доволі плоско, і не знати навіщо приписує митцеві пророчий дар — передчуття свого фатального кінця.
Насамкінець варто спитати, чи твір Торентіуса, такий досконало тілесний і класично замкнений, вимагає складних пояснень, що вибиваються поза межі його самостійного світу? Нам байдуже, які духи — злі чи добрі, мудрі чи шалені — надихали працю маляра. Прецінь образ не живе відбитим світлом таємних книг і трактатів. Він має власне світло — яскраве й проникливе світло очевидності.
Час уже розстатися з Торентіусом. Я займався ним достатньо довго, щоб із чистим сумлінням визнати свою необізнаність. Підозрюю, що я запустив у собі захисний механізм, наче побоюючись, що зі справді трагічної історії вирине врешті постать банального скандаліста. Я не хотів цього, отож збирав докази, що він був незвичайною людиною, яка нищить межі та схеми, систематично й з упертістю, гідною мученицького вінка.
У спадок він залишив нам алегорію стриманості — твір великої дисципліни, самопізнання й ладу, начебто суперечний із його досвідом буття. Але тільки простаки й наївні моралізатори домагаються від митця зразкової гармонії життя і творчості. Ми напевне ніколи не довідаємося, ким він насправді був. Жертвою політичної змови? Про це мала би свідчити разюча диспропорція між провиною й карою, резонанс процесу, втручання дипломатів. Чи мстивість чоловіків і батьків спокушених жінок могла посунутись аж до судового вбивства? Яким був його зв’язок із розенкрейцерами? Годі цілком виключати, що скандальні вибрики були відволікаючим маневром, маскою, під якою крилася конспіративна діяльність члена Братства. А, може, він був особливим аскетом a rebours[49] — такі трапляються не лише в російських романах, — який через падіння та гріх прямує кружними шляхами до найвищого блага.
Стільки запитань. Я не зумів розгадати шифру. Загадковий маляр і незрозумілий чоловік починає переміщуватися з площини досліджень, заснованих на скупих джерелах, у каламутну сферу фантазії, домену казкарів. Тож пора розставатися з Торентіусом.
Прощай, натюрморте.
Добраніч, відтята голово.
Негероїчна тема
Голландське малярство розмовляє багатьма мовами, оповідає про справи земні й небесні, і лише одного в ньому бракує — апофеозу власної історії, увічнення моментів поразок і слави. А прецінь то була історія, щедра на драматичні епізоди, — повстання, терор, облоги, боротьбу з такими могутніми недругами, як Англія, Іспанія чи Франція.
Якщо вже голландські митці малювали війну, то війну світла з темрявою, а ще гладку воду каналів із самотнім млином на березі, ковзанку під рожевим призахідним небом, інтер’єр шинку, де чубляться п’яниці, дівчину, яка читає листа. Коли б до наших днів не збереглися жодні інші перекази, можна було б подумати, що мешканці цього низинного краю жили воістину солодким життям — масно їли, міцно пили, не гордували веселим товариством. Марно шукати твору видатного маляра, який розповів би нащадкам про страти Горна й Егмонта, про героїчну оборону Лейдена чи замах на герцога Вільгельма Оранського на прізвисько Мовчун.
46