Окремі романи призводять до політичних наслідків.
«Хатинка дядечка Тома» (1829) викликала обурення американської громадськості з приводу умов життя чорношкірих. Чому ж тоді «Таманго» (1829), де йдеться про участь чорношкірого в закріпаченні чорношкірих, жодних наслідків не дала? З тієї самої причини, цілком певно: і Гаррієт Бічер-Стоу і Проспер Меріме мали намір. Намір не формальний, а політичний. Відчуваючи, що автор інструменталізував вигадку, читач зробив вибір. У цьому разі він став на захист слабкості. І не тому, що читач кращий за виборця, а тому, що переступаючи межі літератури з наміром говорити до загалу, кожен автор знайшов того, хто відповідає його тонові. Меріме — невеликий гурток насмішників, Бічер-Стоу — широку віддану читацьку аудиторію. І хоча «Хатинка дядечка Тома» товста, вона викликає зворушення щодо чорношкірих, і хоча «Таманго» тонка, вона залишається саркастичною, тож у результаті можна тільки й промовити: ну то й що? Чорношкірі брали участь у торгівлі чорношкірими, чи ж цим можна виправдати торгівлю ними? Чи зневажати чорношкірих, бо це відчувається на дні романів із негативними інтенціями, як, скажімо, у романі, який змальовує французького єврея-колаборанта під час війни? Читач дуже швидко вловлює нещирість. Тоді або вона йому подобається, бо написана в близькому йому дусі, або ж не подобається, бо його зачіпає, він її виділяє або відкидає, сприяючи тріумфові книжки або ж нею нехтуючи.
Читати задля пороку
Філософ Віктор Кузен казав: «Лягаючи спати, я сходжу на ешафот». У дитячому, підлітковому та юнацькому віці я був таким самим. Я досі такий. Іти спати замість того, щоб писати, читати, розважатися! У могилу мене доведеться штовхати, мій скелет чіплятиметься п’ятками за гравій, мої плюсни тимчасом перегортатимуть сторінки книжки, а я, цокаючи щелепами, протестуватиму: «Я не дочитав! Я ще не дочитав!». О, який порок!
Я не так і посилаюся на фразу Валері Ларбо «читання — цей безкарний порок», хоча за нього таки карають як опитувачі громадської думки, так і те, чого читання не дає нам зробити через час, який воно в нас забирає, взяти хоча б заробляння статку. Але знати цього Ларбо не міг, бо був дуже багатим. Ні ж бо, я маю на увазі порок великих читачів, які завдяки читанню виробляють вибагливий смак і люблять літературу, винятково рафіновану, щоб не казати «з червоточиною». Я прийшов у захоплення від «Найгарнішого кохання Дон Жуана» Барбе д’Оревіллі[98]. Мене сповнювало не те розквітле щастя, яке дає Стендаль (на якого Барбе так подібний), а втіха знавця міцного і добре виготовленого лікеру. Тутбракує наївності, та він її не хотів, оповідь, між іншим, злісна, як католицизм, священики та догма, чого там повно (о, як мало він подібний до Стендаля!), але який геній! Геній форми, як і всі, він геніальний тим більше, що його форма є відлунням сюжету. Свою порочну історію він і розказує порочно. «То воно досі живе, те паршиве луб’я?» — так звучить перша фраза, і хтось відповідає, що йому розповіли дивовижну історію, яка трапилася після обіду, де був… Розповідь про цю сексуальну пригоду весь час затримується, надаючи оповіді точного ритму мастурбації, яку постійно призупиняють і знову відновлюють, щоб домогтися відстрочення насолоди.
Гадаю, що, читаючи, ремеслом читача можна оволодіти не краще, ніж ремесло писаки, пишучи. Якщо, старіючи, писати не стає легше (хвала небові!), читати теж. Та не про ремесла тут ідеться. Це слово прийшло з літератури 1950-х років, з «Ремесла жити»[99], книг Лейріса[100] і таке інше. Мистецтво читати не більше за мистецтво писати. Як казав Вуді Аллен: «Я брав уроки швидкого читання. І прочитав «Війну і мир». Дія відбувається в Росії».
Тож не треба мене питати, щó читати. Інколи через читання в мене виявляється такий вибагливий смак, що я можу порадити недоладні книжки, не такі правильні серед шедеврів: радше «Генриха ІV», ніж «Макбета», «Життя Рансе»[101] замість «Замогильних нотаток». Великі читачі — це алкоголіки, які знову тягнуться до чарки, товстуни, які беруть ще один шмат ромової бабки, дівчатка, які знову фарбують нігті лаком з блискітками, декоратори, які натулюють дрібничок, жіночки, які на операційному столі двома задубілими пальцями тягнуть хірурга за рукав й белькочуть німіючим язиком, але вимогливим тоном: «Надуйте більше груди!». Саме завдяки таким надмірностям мови й цінують письменників, яких уважають надто складними. Без великих, із прагненням до рафінованих страв читачів, ми б залишалися нескінченно в числі режимних письменників. Так само завдяки їм письменників, яким не поталанило і які зазнали великого успіху ще за життя, знову внесено «в меню». Ви ж бо розумієте, що нині Джойс — це мейнстрим. Починаючи від баварського крему й завершуючи ківі. Тридцять років тому ківі рідко зустрічалося в Європі, його імпортували з Нової Зеландії, нині ківі вирощують навіть в Англії. Ніхто не заперечує геній Джойса, всі вже зрозуміли значення його невдалої спроби створити у «Поминках за Фіннеганом» нову мову (що певним чином увінчалась успіхом, адже інколи естетичний успіх полягає у спробі, і це один з найцікавіших винаходів ХХ ст. разом з 3G) і вибачають його «класичні» оповідання, такі як «Дублінці». Я його дуже люблю, все гаразд. Настільки, що без мене хто ж вам скаже, що Джойс досконалий, але Ґолсуорсі? Так, знаю, знаю. Сам я дійшов цього значно пізніше. Треба було роздушити давнє упередження, бо підлітком я бачив томик «Саги про Форсайтів» у бозна-кого, в бозна-кого в позитивному сенсі, у людей, які ніколи не читають. І більше не дозволяю безжальному невігласу, яким я був у 17 років, управляти моїми думками дорослого. Як не бути у будь-кого, коли ти отримав найзнаменитішу літературну премію в світі? Тим краще, якщо це Нобелівська премія. Він мав бути задоволеним. Це звільнило його від гіркоти, тривог, усього, що могло відволікати від творчості. Зрештою, я на це сподіваюсь. Я погано знаю його життя, але загалом це один із щасливих наслідків успіху. Я повністю за успіх, особливо коли він іде обіруч із талантом. Тож і запитую себе, чи Ґолсуорсі не помер одразу після одержання Нобелівської премії, не змігши її отримати чи щось подібне, аби вдовольнити моралістів. «Е-е, Тільки не премію, що має вартість. Не мав часу нею скористатися. Зловживання виправлено. Надто відомий для мене. Бу-бу-бу. Поверніть мені склянку жовчі».
Позитивне у великих читачів — це те, що вони не досягають повного релятивізму, зовсім навпаки. Якщо на якусь мить я можу стати за ними, не хочу виправляти одну несправедливість, створюючи іншу. Я не ставлю Ґолсуорсі на рівень Джойса, а просто кажу, що він посідає певне місце. «Сага про Форсайтів», цей іронічний Золя, як на мене, відзначається одноплановістю — сарказмом, тоді як Джойс мінливий, неочікуваний, справді великий, але Ґолсуорсі кращий за послідовників Джойса. Він дещо спробував сам-один.
Покажи нам свою короткозорість, Джоне.
Нобелівська премія. Стандартне ім’я. Надто англійське прізвище. Світ буде заполонений деколонізованими, позаімперськими, ірландцями, антильцями, а чому ні?
А на додачу вигляд начебто butler[102]. Не недбалий шик, як у Джойса, ні, це — шик слуги, який наслідує свого патрона, виявляючи тупість віри в шик, яку сприймають не інакше, як гумористично. Послідовники — це непостійність.
Релятивізм має добрий бік. Він завадить війнам. Релятивізм — це скромне твердження, що те, щó думають, не є істиною. Антирелятивісти — це часто безумці, які цього (собі) не кажучи, вважають, що їхня думка має бути абсолютним критерієм. І так з’являються люди, які й замислюють цей шантаж. Є Джойс, є Ґолсуорсі. Є я, є інші. Читач про це дізнається, якщо читає трохи всупереч собі.
Не треба просити поради, скарби треба красти.
Читати всупереч розсудливому
У мистецтві розум подобається живим, безумство належить посмертним творам. Ось чому після смерті Анатоля Франса було відкинули, як форель у зіпсованому желе, а Альфред Жаррі розважає. Йому слід би померти. Благопристойність, цей поставлений перед живими митцями екран, завадить їм стати відомими, якщо вони не досить її шанують. Для них існує лише один засіб не бути нещасними — їй треба догодити, не піддаючи небезпеці свою енергію. Мене як читача розважає лише безумство. Я завжди тікав від розсудливих.
98
Барбе д’Оревіллі, Жюль Амеде (1808–1889) — французький письменник і публіцист. Характерні мотиви його прози, глибоко кризовою за поглядами на світ, — крах старих цінностей, неможливість любові, таємнича зачарованість злом. Неодноразово був звинувачений у аморальності.
99
Назва щоденника Цезаре Павезе, італійського письменника, поета й перекладача. Він залишив його на столі, немов пояснення свого самогубства. Надрукований посмертно в 1952 р. Головна тема — самотність, відчуття власної неспроможності, нереальності життя.
101
Останній твір Шатобріана — біографія знаного французького аристократа XVII ст. Армана де Рансе, засновника чернечого ордена трапістів.