Читання — річ нерозважна. Є речі набагато важливіші, кажуть серйозні люди. Вони праві. Тож знаючи це, ми, посвистуючи, продовжуємо читати те, що позбавляє нас від дрібного марнославства та дрібної фортуни.
Тексти, вкриті скоринкою
Читаючи забуту книжку, ми не лише читаємо те, щó в ній розповідається, а й водночас міркуємо про те, що про це думало передостаннє покоління (те, яке її любило), і намагаємося відгадати, чому наступне покоління її зневажило (те, яке нам передувало й відзначалося поганим смаком, — врятувати наше зможе лише друге покоління після нас). Книжка буває самотньою, тільки коли вона невідома. Для неї це найкращий шанс, щоб про неї судили за нею самою. А щоб книжка була невідомою, нам досить бути невігласами.
Я повертаюся зі своєї бібліотеки. Що за знедолена дитина! У неї дві гіпертрофовані руки, голова, наче голівка шпильки, шлунок Будди, їй бракує однієї ноги, вона одноока. У ній повно письменників французьких, англійських, американських, італійських, латинських, японських, грецьких, австрійських, але вона анемічна, наприклад, щодо індійських авторів. Мільярд людей, сімнадцять мов, дві тисячі триста років позбавлені полиць. Бібліотека — це розростання наших лінощів. Ми заспокоюємо себе думкою, що для всього нам бракує місця, але це неправда. І я, невіглас, читатиму відомі індійські романи такими ж свіжими, як на момент публікації. Саме це мені нашепче невігластво, щоб не визнавати, що є також історія, гастрономія та ще не знаю що там індійського, про що йому невідомо.
Як казав Сент-Аман, кожен знаменитий письменник схожий на зайця без кісток, що спочиває в паштеті. Його вкриває скоринка оцінки, яку читач повинен пробити. Кілька років тому мене охопила гостра нехіть до Паскаля. Перечитування «Сіда» викликало в мене відчай. І я покинув його, досить письменників, які завжди виправдовують ту чи ту владу! Але взявшися за нього знову, я зрозумів свою помилку, реально зумовлену поєднанням у процесі читання п’єси Корнеля та біографії Паскаля, що належала перу Франсуа Моріака, який з насолодою називає Сен-Жюста терористом. Це настільки схоже на правду, що я йому повірив, забувши, хто це каже. Такі звивисті, як у Моріака, уми тремтять від категоричності інших і перебільшують її. Стьобни батогом праворуч, Блезе, я стріляю по центру! Паскаль — дуже тонкий мислитель, значно тонший, ніж він сам створює враження, тільки-но від нього віддаляєшся. Це мені принесло подвійну радість: я позбувся помилки й знову поповнив своє оточення генієм.
Щойно закриєш його книжку, письменник зменшується, спрощується, стає однією, сумарною, майже мертвою річчю. Дерев’яною маріонеткою. Читання знову наближає й повертає його до життя. Світ, який не читає, близькозорий. Світ, який читає, далекозорий.
Читати погані книжки
(портрет усього люду як вампіра)
Із тих самих міркувань сумнівності я люблю романи про вампірів, наприклад, «Викрадач тіл» (The Tale of the Body Thief, Chronique des vampirs, IV, 1985) Енн Райс)[103]. Дія відбувається під час його написання у Майямі. Перший із серії, знаменита «Розмова із вампіром» у Луїзіані та в Європі у ХVІІІ ст. подобається мені менше. Я не люблю костюмованих книг. У них, як на мене, фальшива суть.
«Загублені душі» (Lost Souls, 1992) Поппі З. Брайт[104] я читав так, як умочують п’ятнадцятий Чікен Макнагетс у соус барбекю. Її стиль із трохи солодкавим присмаком не такий уже й поганий, правда, просто трішки нуднуватий. А відчуття нудоти інколи буває приємним. Це наче своєрідне сп’яніння. У цьому жанрі (писати в межах жанру — це межа таких авторів, що є відмовою від дурної й величної амбіції написати шедевр) вона дуже талановита. «Йому більше не боліло, йому вже не було холодно. Випивши чиєсь життя, він почувався вже не таким самотнім, а якщо хлопець помер, вірячи, що повстане з мертвих, то тут він нічого не міг удіяти. Краще буде, якщо діти помиратимуть, зберігаючи непорушну віру».
Романи про вампірів — це метафори меншин. Вампіра не існує, тобто відомо, що він слугує символом. Вампір — це підліток (підліток живе у кожному, але підліток уважає себе міноритарним, і таким він, між іншим, і є у цьому жахливому часовому проміжку), це товстун (він живить своє нещастя), це гей (ні-ні, тільки без крові хворих на СНІД, який уражає здебільшого гетеросексуалів; як на мене, вже в «Носферату»[105] 1922 р. було багато двозначності). Естетизуючий надмір цих істот мстить тим, хто стурбований сексом, красою та віком.
Мурнау був вампіром авторського права, не запитавши дозволу, він зняв «Дракулу» Брема Стокера[106]. Судовий процес Мурнау програв, фільм був знищений: він скрутився-спопелів, як вампір на сонці. Врятували його тільки контрабандні копії, вампіри вампіра. Чим тільки ми не завдячуємо неморальності в цьому світі!
Утім, романи про вампірів — це також романи про свідомість. Тож немає нічого дивного в тому, що їх вигадали протестанти, як от дублінський протестант Брем Стокер; їх надалі пишуть протестанти, переважно англосаксонці. І не тому, що в протестантів більше від інших свідомості: вони цим пишаються. Інколи снобізм здатний витворити чесноту.
Я спробував читати «Сутінкову сагу», було страшенно важко. У Стефані Маєр[107] залишається 84 999 999 читачів цих ані добрих, ані поганих романів, вони просто ніякі. Діалоги, в яких відповідають на такі запитання, як: «Ти зараз у ліцей, Белло?» — «Так, Едварде, я йду до школи» чи щось подібне, потребують надто багато зусиль; Вітґенштайн значно легший, запевняю вас. Рукопис «Сутінок» відмовилися просувати чотирнадцять агентів. Однак завжди, на жаль, знайдеться п’ятнадцятий. Історія успіху формується з п’ятнадцятої спроби. Видавці намагаються з усіх сил не продавати й оберегти літературу, та на це нема ради. Отак і народилися «Сутінки», перший роман про вампірів, який замішано не на крові, а на киселі.
Його успіх, як і будь-який успіх у народу чи, навпаки, в літературі, можна, звичайно, пояснити. Тут простежується мораль, яка збігається з мораллю ХХІ ст., що зазоріло. В ній багато суперечливості через легку деструктивність на кшталт «вампіри». Усе, що вони проголосили, а дорослі 1970-х років зуміли зробити — переконати суспільство в тому, що любов і секс — це дві різні речі, не призвівши при цьому до його [108] краху (всі це знали й практикували, вольтеріанці лише змогли висміяти лицемірство), — цей роман цілковито ігнорує. Невігластву не бракує парадності.
Серед творів, присвячених Джорджові В. Бушу, є свій бестселер. Шлях йому підготували книжки, про які в Європі ніхто ніколи не чув, — християнські апокаліптичні романи, що продаються мільйонними тиражами. Побачимо, чи Баракові Обамі вдасться навернути на розум, що, як виглядає, він наміряється зробити. У 2010 р. він наважився «виключити» влаштоване державою марновірство, відмінивши польоти з проживанням на Місяць; їх ввела адміністрація Буша-Чейні, яка з усіх американських адміністрацій найбільш зневажливо ставиться до людства. Стільки розуму може викликати до нього ненависть.
Що ж до романів про вампірів, я роблю вигляд, що люблю їх більше, ніж це є насправді. Вони допомагають мені вдавати, що я читаю не лише щось рідкісне чи шедеври — тоді як саме з книжками cheap[109] я, як бачите, позую навиворіт. На весіллі Ніка й Рени у графстві Марін були англійці, які трохи насмішкувато дивилися на томик Пруста, який я читав, лежачи у траві, і з легким захопленням питали: «Is it really your summer reading?», це справді те, що ти читаєш улітку? Уже давно я щоліта повністю або частково перечитую якийсь том «У пошуках утраченого часу», у цьому немає нічого складного, хіба що універсальний комплекс, що вбачає в цьому прив’язаність, докір чи підставу для захоплення, тоді як на це навіть не треба зважати. Історія позування під час читання дуже дивна. Є читачі, які позують не для інших, а для самих себе, читаючи окремі великі книги. Нехай! Аби лишень вони їх читали!
104
Поппі З. Брайт (народ. 1967) — американська письменниця, писала переважно в стилі сплаттерпанка. Одна з особливостей її творів — велика кількість гомосексуальних персонажів.
105
«Носферату. Симфонія жаху» — німий фільм німецького кінорежисера Фрідріха Вільгельма Мурнау, знятий 1921 р., на екрани вийшов у 1922 р.
106
Брем Стокер (1847–1912) — ірландський письменник, роман «Дракула» був екранізований 1992 р.
107
Ма́єр, Сте́фані (1973) — американська письменниця, автор вампірської серії «Сутінкова сага» («Сутінки», «Молодий місяць», «Затемнення», «Світанок») і романів «Друге життя Брі Таннер», «Господиня».