Стефані Маєр, Поппі З. Брайт, Енн Райс. Чим пояснюється те, що так багато жінок, майже винятково жінок, пишуть твори про вампірів? А детективи й трилери пишуть майже самі чоловіки. Вони наче стейк, соковита, щільна реальність, ремесло мужчини, який панує над барбекю вихідного дня. Романи про вампірів — це мереживні манжети, фіолетовий оксамит, сніжно-білий блиск для губ, дівчачі примочки. Жанрові романи утверджують панівну сексуальну організацію. Ніхто, між іншим, не казав, що участь чоловіків престижніша. Цих дітей підстерігає «Меккано»[110], жінок — елегантність. Атрибути — це ілюзії. Цим, без сумніву, пояснюється те, що жанрова література, яка грається з атрибутами, не зовсім точно називається літературою, якщо літературою вважати письмо, яке не потрапляє у клітки.
Погані книжки мають значний вплив на хороших авторів. Останні впливають лише незначно або з часом.
Коли стало зрозуміло (це трапилося досить швидко), що Марсель Пруст великий письменник, його побратими сказали: і те, і те він уміє робити краще за нас, залишимо це йому. За життя великі письменники справляють лише негативний вплив. Після смерті, інколи через тривалий період, трапляється, що вони набувають слави серед широкого загалу, тоді от їхній вплив стає суттєвим. Чимало менш значних письменників ХХ ст. хотіли писати під Пруста. Чийого ж упливу зазнав Пруст? Сен-Сімон і Шатобріан вплинули на нього менше, ніж дозволили визнати його особистий внесок мемуариста й памфлетиста. Пасажі Сен-Сімона та Шатобріана про «Пошуки втраченого часу» цілком усвідомлені, вони аж ніяк не є імітаціями чи незначно переробленими копіями, а злегка іронічними виявами шани. Коли, скажімо, старий Шарлю пригадує своїх друзів: «Ганнібал де Бреоте — мертвий! Антуан де Муші — мертвий! Шарль Сванн — мертвий!», це алюзія на момент, коли в «Замогильних нотатках» Шатобріан нудно перелічує можновладців, учасників Веронського конгресу: «Імператор Росії Александр? Мертвий. Імператор Австрії, Франц? Мертвий. Король Франції, Людовик ХVІІІ? Мертвий». Зосереджений на геніальності Пруст уникнув геніїв і більш-менш з власної волі зазнав упливу не таких хороших письменників. Геній — це вампір. Він краде у другорядного письменника цікаві речі й доводить їх до рівня геніальності. Неймовірно рідкісні випадки, коли це йому не вдається, і тоді ми маємо можливість помітити вплив. (Інакше його геній це приховує.) Коли Прустів герой Норпуа говорить про «твір, що стосується почуття нескінченного на західному березі озера Вікторія-Ньянза» («У тіні юнок у квітах»), то тут відчувається Лабіш, це, зрештою, лише на рівні Лабіша, оте пирскання сміхом трохи освіченого промисловця з провінції. Неспотворений вплив бачимо там тому, що такі слова для Норпуа немислимі, бо він каже їх без іронії, тоді як вона тут таки присутня. Це якраз момент, коли автор не може втриматися від гримаси за спиною свого персонажа. Це одна з тих речей, яку важко не зробити. Алілуя, у Пруста виявився недолік! Він людяний! На землі немає бога! Якщо в нього є морщина, можливо, наші фізіономії нам вибачать!
Уплив поганих письменників на Бальзака — дешеві історичні романи, на Флобера — «Агасверус» Едгара Кіне; на Джойса — «Лаври зрізано» Едуарда Дюжардена… Шляхетний Джойс зізнався, що запозичив у нього думку про внутрішній монолог. Коли читаєш погану книжку, кажеш собі: як жаль! Така гарна ідея і так незугарно використана! І вилучивши її з твору, який потягнув би її в забуття, її вдосконалюють і тим самим рятують первісну книжку.
Як на мене, немає чогось більш наївно-снобістського, як заявка на обожнення поганих книжок, як це робив Оден[111] у своїх «Творах» (Prose, 1926–1938). Хороші книжки — це не так і погано. У погані книжки, як і в усі інші, я вчитуюся з надією натрапити на щасливий випадок.
Вампір — сам читач.
Секрети і таємниці
Є читачі, які читають, щоб розкрити якийсь секрет. І, як не прикро, розкривають. Чим же найчастіше виявляється той секрет? Запиленим, схованим за дверима баранцем. Цікаво, що нам ніколи не розкривають якихось блискучих секретів. Так, ніби не хочуть, і годі. Пристрасть до розкривання низьких секретів виявляється манією ненависників, у кращому разі — заздрісників. Смак до низького дає мало результатів, хіба що, ймовірно, призводить до колективних убивств. Це — гірка любов не любити одні одних, яку так часто відчувають люди.
Попри престиж, яким наділяють це слово, секрет — це щось зовсім просте, це або прихована помилка, або гарний прихований жест. Так чи так, наївно думати, що людина постійно перебуває в секреті.
У Бальзака схвальне слово — «поет», насмішкувате — «секрет». Злегка насмішкувате. Він постійно претендує на його розкриття, так, наче це кінець усього. Він мав погану репутацію в тому, що тоді ще не називалося літературним середовищем, через свої комерційні поривання, проявом яких було слово «секрет». Читачі рідко коли це усвідомлюють, але слово «секрет» у заголовку — це наче підморгування повії у поганих фільмах.
«Ходімо, борсучок, я покажу тобі щастя». Одне це слово наперед псувало зміст низки Бальзакових творів для його сучасників. Для нас, тих, хто його читав, перечитував і відчув його геніальність, зміст просочився на вмістилище і слово «секрет», як, скажімо, в «Секретах принцеси з Кадіньяна», втратило свою вульгарність. О, він справді озивався до перехожих! Те саме зі словом «куртизанки» («Блиск і злиденність куртизанок»). Усе, що в заголовку нагадує підспудне, метафоричне чи загальне, заплямовано демагогією.
Не доходячи навіть до «Моїх секретів краси» та інших «Секретів генома», заголовки зі словом «секрет» загалом являють собою оманливу назву нікчемних книжок:
«Останній секрет» Бернарда Вебера;
«Великий секрет» Рене Баржавеля;
«Таємні розмови» Роже Пейрефітта;
«Пекучий секрет» Стефана Цвейґа.
Воно може також бути словом, яке просто вживають відверті шахраї, як доказ наведемо «Секретний щоденник» Пушкіна. Адже це фальшивка.
Я за розкриття секретів. І не тому, що вони можуть бути ключем до всього, а власне, навпаки. Вони розчиняють непримітні замасковані двері, що ведуть у комірчини. Їх треба показати, щоб позбутися й іти до основного. Цей цікавий засіб використано в американському серіалі
«Брати і Сестри». У персонажів немає жодних секретів. Тільки-но хтось дізнається про якусь приховану подію чи новину, він одразу розповідає про це іншому. «У тата була коханка», «Ти маєш сказати Джонатанові, що спав із Ворен». Така ідеологія прямолінійності, очевидно, випливає з цього дуже американського фільму. У будь-якому разі через це тріщить уся драматургія секрету. Секрет — це вигадка ледачого митця. На цьому Альфред Хічкок побудував усю свою творчість. Він від цього невтішний, тому що доволі талановитий. Про це свідчить чимало моментів у його фільмах, але він хотів сподобатися якнайбільшому числу людей і зневажив свій талант. Звідси той насмішкуватий і самозакоханий тон, який у нього був, либонь, формою сором’язливості. Відповідником Хічкокові в літературі є Едгар По. Використати стільки таланту для вигадування загадок! То що тоді залишається, коли секрет цих фокусників розкрито? Нікчемна купка мотузок.
Роман — це вияснення таємниці. Таємниці персонажа. Іншим ми видаємося простими тому, що загалом показуємо себе з одного боку, показуємо спрощений характер, який влаштовує і нас, і їх. Усе ускладнюється, коли ми помираємо, і ця ввічливість спадає. Тож персонаж — це наче покійник. Хтось, кого розглядають з усіх боків, аби зрозуміти, як він функціонує. Проте для багатьох романістів персонаж залишається немов би особою в її життєвих відносинах, зведеною (вони так уважають задля власної зручності) до одного боку сонячного, а другого — затіненого. Ключем до цієї механіки є секрет. І його вони, звісно, знають. Я волів би, щоб їм залишили непроникність. Аби їх розгадали не більше, ніж нам це вдається у житті з людьми. Все про якусь істоту ніколи не буває відомим. Це все, між іншим, має непевне існування й відносний інтерес. Наша особистість не зважується на якийсь трюк. У певному романі автор на самому початку розкриває секрет персонажа. Секрети існують, вони є в усіх, часто такі самі. Як сталося, що, маючи однакові родинні витоки, як і в багатьох інших, персонаж став тим, чим він є. У цьому полягає таємниця і тема книги. Отож бо воно. Таємниця видається мені значнішою за секрет. Секрети можна розкрити, таємниці ніколи не пояснюються. Щонайбільше можна спробувати показати, як це відбулося, внаслідок якої дивної комбінації непояснювана частка істоти, ота духовна, божевільна частка обумовлює її долю.
110
Серія розвиваючих іграшок, що являють собою набори деталей для складання та моделювання різноманітних предметів (конструктори).
111
Оден, Віс́ тен Г’ю (1907–1973) — англо-американський поет, один з найвидатніших у жанрі інтелектуальної лірики; лауреат Пулітцерівської премії з поезії (1948), Боллінґенівської премії (1953), Національної книжкової премії (1956) і Національної літературної медалі (1967).