— Вивчаєш жарти напам’ять? — підколов його Борис.
— Ебаут іт кант бі енд ленгвідж[1],— реготнув Борис.
— Бред оф сів кейбл![2] — Бориса вже було не зупинити.
Раптом він вкляк, витріщив очі від якоїсь страшної здогадки й підвів голову до даху хати.
— А шо як вона там повісилася?! — і Борис повернув до нас сповнені жаху очі.
— Кгхмгзб! — хрюкнув Серж нервовим сміхом. — Ти дурне? Людина в такому віці перлася три дні на перекладних в Україну, шоп тут повіситися?! Ти реально дурне.
— Піду гляну, — включила я голос розуму, але серце вже калатало від Борисових фантазій.
Я перелякано зайшла у хату.
— Тітко Мальво? — гукнула я.
У відповідь тиша. Але ж, мабуть, вона на тому горищі мене не чує.
— Тітко Мальво? — випхала я свою голову й носа у квадратний отвір горища.
І обледеніла.
Тітка Мальва незворушно, наче мумія, сиділа на якомусь куцому ослінчику, щоками її котилися сльози, а на колінах у неї звивалася велетенська чорна змія!
Мені закололо в п’ятах і потемніло в очах і тільки дивом я втрималася на тих сходах, щоб уже за мить, коли гаряча хвиля страху відхлинула мені від голови, зрозуміти. Змії не водяться взимку. Змії також не бувають волохатими. А на колінах у тітки — та сама її дівоча коса, яку колись давно вона відрізала на знак протесту перед від’їздом з України.
— Я знайшла її, — прошепотіла тітка, притискаючи свою косу до грудей, і шморгнула носом. — Я її знайшла.
Ми вступили в баби Ганіну хату аж по обіді. Тітка Мальва так і тримала свою косу в руках, Борис із Сержем здригалися щоразу, як дивилися на неї. «Воно ж як із фільмів жахів, слухай», — шептав мені Борис на вухо ще дорогою зі старої тітчиної хати до автівки. Баба Ганя, як побачила, сплеснула руками й швиденько перехрестилася тричі, приказуючи своє коронне «свят-свят-свят».
— Бачиш, Ганю, не дарма мені той сон снився. Дочекалася таки мене моя коса, дочекалася.
І тітка, в чому була, взута й одягнена, мовчки сіла за стіл.
— Так, хлопці, ану-но, біжіть врубайте ногу на холодець, бо баба вже не годна тим тузати. Отамо сокира лежить на віранді, а нога в мисці на кухні. Там на дворі пень стоїть, один рубає, другий збирає…
Борка витріщився на бабу Ганю, бо очікував, що вона ж його, найменшенького, зараз мала б якнайшвидше голубцями нагодувати, а не відправляти сокирою махати.
— Шо ти, Борка, на мени дивися, скажи спасібо, шо курці голову рубати не посилаю, а тіко ногу свинячу на холодець.
Борис шумно видихнув і пішов на веранду шукати сокиру. Серж поплентався на кухню й уже за мить вийшов звідти з синьою полив’яною мискою й ратицею, що стирчала з неї догори.
— Йдіть-йдіть, хлопці, а ми собі, дівчатка, тутай у хаті будем собі шось рихтувати, — баба Ганя підморгнула нам і витягнула шию подивитися, чи повиходили вже хлопці й чи зачинили за собою двері.
Я тим часом принесла з кухні маленькі келишки й лімончело, а також грейпфрутовий сік для Цвіти.
Баба Ганя сіла напроти тітки Мальви.
— Но, і шо будеш робила з тою косою? Може, спали її, га? Під холєру? Шо було, те було, га? І прахом сплило, чи як там кажуть?
Тітка Мальва смутно всміхнулася крізь сльози.
— Може, й спалю, Ганю. Але спершу мусіла поплакати собі над нею.
Ми випили своє лімончело. А тітка Мальва почала стиха говорити. Вона розказувала про те, як плакала на горищі своєї старої, порожньої хати, яка стільки років простояла пусткою, тримала свою косу й плакала отакими сльозами за молодістю, що минула, і мріями, яким не судилося здійснитися, і дорослим життям у чужій країні, яка так ніколи й не стала по духу своєю, про любов, яка була несправжньою, бо, виявляється, можна говорити одне, а робити інше, про рану, яка зарубцьовувалася роками, але тут, в Україні, знов почала кровити; про чоловіка, якого ніколи по-справжньому не любила, але за якого вийшла заміж, бо він теж був українцем і був господарем, а вона думала, що поруч із господарем буде їй добре, і прийде відчуття того самого дому… Про сина, з яким із пелюшок говорила українською, але який взяв і несподівано настільки асимілювався, що став канадійцем, і про внуків, які з українських слів знають тільки «добре» і «чому». Тітка плакала й говорила, що з моменту, як вона проти власної волі поїхала з України, все пішло не зовсім так, як хотілося і як мріялося…
Ми уважно слухали й не перебивали. Цвіта свердлила бабу Ганю дивним поглядом.
Баба Ганя м’ялася й комизилася на місці. Цвіта подивилася на бабу Ганю тим самим вчительським поглядом, який вона перейняла у свого тата, і прошипіла крізь зуби: «Ну ж бо!».
1
2