Ми стиха засміялися, згадуючи Бориса.
— Але він не прийшов… Я всі очі вигледіла, все чекала й чекала, аж до самого ранку. І наступного дня також. Повірити не могла, що він просто так, ні слова, ані пів слова, мене покинув. Серце моє рвалося навпіл. А потім ми з батьками мали їхати, але я так не хотіла! З багатьох причин. Думала, що помру на місці. Батько тоді суворо сказав, що дає мені 10 хвилин на збори і щоб я негайно вийшла до машини. Я тоді в хаті всі очі виплакала, аж до гикавки. Ну то взяла ножиці, стала в прихожій коло дзеркала, і відпильгучила свою косу аж при самій рипиці.
Я аж скривилася.
— Так, аж на таке наважилася, — побачила тітка мою міміку й зреагувала. — А потім косу віднесла на горище, сховала в дерев’яний ящик із-під баяна. І розхристана й обчикрижена так вийшла до батьків. Може, вхопила б тоді від матері рушником по спиняці, якби не треба було їхати й шофер не чекав. Так ми й поїхали. Я поїхала. А коса моя зосталася… Десь під кришкою того ящика, на горищі, зосталося й пошматоване моє серце… Потім, у вісімдесят третьому, я з чоловіком і сином була, а вже коли їхала сюди знову, через стільки років, сама, то не знала, чи живий ще Мирон, чи вже на тому світі. Але думала, якщо раптом живий, знайду його й просто в очі подивлюся. А не прийшлося. А лист той… мені аж дихати легше стало. Бо знаю тепер, що любив він мене й ніщо не було дарма. І хай навіть на такий короткий час, але я була його Квіткою…
— Мені так шкода, — стиха промовила я.
— Ні про що не шкодуй, Маріє, — промовила тітка. — Живи так, щоб ніколи й ні про що не шкодувати, як ото я. А тепер починаймо наш шабаш! Гори, моя коса, гори ясно. Щоб стала я нарешті вільна від минулого! Гори!
Тітка Мальва вкинула свою косу до вогню, і він стиха затріщав.
— Ну тепер можна й умерти-и-и-и-и-и! — радісно вигукнула тітка у нічне небо, аж сусідські собаки схарапудилися.
— Тільки, прошу вас, не просто зараз і не прямо тут, не біля старого відра зі згорілим лєрмонтовим, — звернулася до тітки Мальви я і додала: —Здається, мені треба випити.
Тітка Мальва розсміялася.
— Води! — швидко додала я. — Бо олії й горілки я вже на сьогодні напилася.
Уже за мить з хати виткнулася голова заспаного Бориса.
— Чо ви орете на все село? А, ой, вибачте, тітко Мальво, я думав, то Цвіта з Манею буянять.
І Борис гучно позіхнув і собі випхався в одній піжамі на мороз.
Через хвилину з веранди почувся голос баби Гані:
— Всі люди, як люди, вночі сплять, а у нас якісь шури-мури в дворі!
Ми засміялися у відповідь.
Баба Ганя вийшла до гурту, вбрана в Боркин нензівський кожух, який він відкопав десь невідь-де, але бабі Гані зараз він личив точно краще.
— Що я проспала? Найцікавіше, звісно ж! — вигулькнула з веранди голова Цвіти.
— Вдягнися, бігом, ше не фатало, шоб дитина заслабла, — миттю зреагувала баба Ганя.
— А шо тут робиться? — визирнула з-за Цвіти голова заспаної мами. А тоді на сходи веранди вийшов заспаний тато.
— Судячи зі старого відра й запаху паленого, ці відьми щойно когось спалили! — радісно відкоментував ситуацію Борис і неввічливо тицьнув указівними пальцями на відро, що диміло.
— Господибожемій, джійзес крайст і мері зе мазер[3], я мав виспатися, просто виспатися! — вигріб з веранди на подвір’я сонний Серж. — Але ж ні, цим… прекрасним… оце дорогим моєму серцю людям не спиться! І вони деруть горло посеред ночі просто на темному дворі.
Ми всі знову розсміялися.
— Сірожа, не бубни, — реготнув Борис.
— Від Борки чую! — огризнувся той. — Ти он ширінку застебни, ненза!
Борис мацнув руками штани й тільки потім згадав, що він у піжамі. Нашвидкуруч зліпив із рештків снігу кульку й швиргонув нею в Сержа. Кулька вальнула татові в голову, остаточно приводячи його до тями.
— Боря, ну раді Бога, ну шо ти робиш! — вигукнула мама й узялася витирати татові лоба.
— У цій хаті є десь жива вода? Бо я вже напилася олії з пляшки «Живчика», — намагалася перекричати усіх я. — Я хочу пити!!
Розпочався повний бедлам, який поступово переростав у конкурс «Хто кого перекричить». Цвіта стояла, склавши руки перед собою, і хитала головою. Тітка Мальва сміялася нестримно. Баба Ганя і собі похихикувала, обдивляючись усіх нас по черзі.
Я стояла, розхристана, дивилася на усіх цих шалених людей, рідних, аж до болю, ні разу не ідеальних, і розуміла, як добре, що ми одне в одного є, як добре, що в нас є наше «тут і зараз».