— Знаю… Але… Тут ми якось ближче… — її голос задрижав. — Не знаєш, коли тебе відпустять?
— Не знаю…
Намагаючись не вслухатися в розмову, Доцент склав навушники й повернувся на бік. Це добре, що все закінчилось добре. Аби ж так завжди, подумав.
Раптом хтось голосно чхнув. Звук долинав, без сумніву, з-під шафи.
— От курва… От падло… — Доцент підвівся на ліжку, взуваючи капці. — Ну, ти у мене зараз заховаєшся…
Двері з кухні відчинилися, і світло яскравою смужкою розділило кімнату навпіл. Сірий, намагаючись ступати тихіше, підійшов до Кості.
— Равлик, чуєш… — торкнув його за плече. — Вибач, що відволікаю. Мені ще вдень Банкір написав, але я не бачив. Ти завтра у відпустку. Десять днів. Так що можеш збиратися…
Доцент усміхнувся, спостерігаючи за виразом обличчя Кості, який ще кілька секунд не міг осмислити почуте, так що Сірому довелося повторити знову. Потім, поплескавши хлопця по плечу, той пішов на кухню.
Нахилившись, Доцент зазирнув під шафу. Кіт сидів там, сяючи очима. Якусь мить вони дивилися одне на одного, не відводячи поглядів. Потім Шмаркля чхнув і щось зелене повисло в нього біля носа.
— От зараза… — Доцент зітхнув, підводячись із колін. — Сиди вже, грійся… Чорт хвостатий…
06.06.2024
Василь Карп’юк
Дванаціта страва
— Холєра би кі взєла! Побилиси єця!
Вуйко Юра лютивси, бо в него побилиси єця. Але хто таке дурне робит — носит єця в дипломаті?
— А ти, Юро, чиго так носиш єця? — питаласи моя баба Маріка. — Не міг єс обгорнути в казету?
— Иди, Маріко, не джвинди, — вже на бабу лютивси вуйко. — Ліпше бери бігом вжарь ті, шо побикі, аби не розчюрілиси.
— Та шо ти, Юро, та то Світий Вечір! Ике жарити єця?!
— Ну, то я не знаю. Роби з ними, шо хочеш.
Вуйко перестав бабратиси в дипломаті з єцями й подививси на піч, чи нема на кренци[5] икогос рамата[6]. Як уздрів, то втер руки й подививси на мене, шо дивиси на него з печі.
— Здоров, парубче! Хочеш їце жарине?
— Та шо ти, Юро! — знову втрутиласи баба. Я нічьо не вспів відповісти, та й не дуже хотів, бо трохи встидавси. Вуйко хоть і був бабиним братом, але не так зачєста приходив. Був трохи дальшим, бо й жив дальше, і таки багато-куда надовго їхав. Не то шо шє один їго ти й бабин брат вуйко Міхєйло, шо жийе через два плоти. Цего я добре знаю, бо кождий день вижу і ми собі з ним добрі.
— То ти й дитині не дайеш скоромного? — дивувавси вуйко, коли баба й мені заказала їсти єця.
— А дитина шо, не людина? — відивиласи на вуйка баба.
Баба з ним говорила остро, і з вуйком Міхєйлом тоже, як було треба, бо вни оба були молодші від неї.
Та й ни лиш з ними — баба з усіма говорила остро, якшо хтос шос робив не так, як треба. Шо значєт не так, як би хотіла вна сама.
По правді, я любив жарені єця ти й у робітну днину з охотов з’їв би. Та й їв, бо то їце начєс вжарі баба чи мама, і я вже попоїв. А як шє є кулешя зі шкварками, то нема ліпшої їди. Але нині бігме не хотів тих побитих яц. Але не тимой, шо баба казала, шо не можна. Хоть направду, на Світий Вечір ми враз їмо пісно й то таки лиш увечір. Цілий день ніхто нічьо не їст. Шє як я був маленький, то мені давали шос перекусити, але як вже віріс такий, шо пішов у колідники, то бігме ні.
— Ой, бігме, хлопец не ме нині їсти! — казала баба мамі шє зранку, аби мама не подумала дати мені снідані. А про то, шо можна дати їсти скоромне, наприклад, їце, то й мови не могло бути.
Ясно, шо баба не жєлувала мені їди, а дбала за мою душю, аби я вже з маленького привикав і постом собі потрохи зароб’єв на царство небесне. Бо то зробити икіс гріх можна начєс, а відробити їго чимос добрим не так просто. Ну, може, просто, але тєжко й довго. Треба постити, молитиси, слухатиси старших, давати жебракам грошей чи солонини. А до нас рідко жебраки приході. Взимі точно нема. Хіба навесні перед Великоднем можут бути. Чєсом приїхают закарпатчєки. Кажут, шо в них затопило й нема шо їсти, ти й ході тут по хатах і просі. То люди їм так надавуют солонини, шо вни вже ледве несут.
Взимі оце хіба шо вуйко Юра прийшов, ти й то він не просит, а приносит. Він там мав у дипломаті не лиш єця, а шє всєкого. А з того, як він нікуда не пилуєси[7], видко, шо буде в нас лишєтиси на Світий Вечір. Певно, знов їго жінка від хати спровадила.
Вуйко з вуйнув не то шо би зачєста вадилиси, бо вуйко переважно їде дорогами, шос торгує ти й зароб’єє гроший. А як ненадовго приїхає, то привозит гроший, ти й тогди уже вадіси[8]. А як зважуютси фист, то вуйна вуйка вігонит з хати, бо він жийе у її хаті, він у зєтях.