Я був не дуже довольний, шо баба нас перервала, але як глипнув у вікно, то вздрів, шо вже йде Илько.
— Бабо, де моє дранькі[18]?! — я бігом спохопивси, шо шє не зібраний.
— Та на печє має бути, я поклала, аби нагрілоси, — баба зазирнула на піч і відгорнула ліжник, на икому я сиґів, коли був на печє. — Певно всьо перемнєцкав уже. Икий тепер меш ити? — дорікнула.
Я трохи скрививси, бо не любив, як баба так говорила.
— Але нічьо, — додала мнєкше, дістаючи мої штани і свидир. — Не йдеш до вінчіня.
Ми з Ильком договорилиси за днини обійти нижну Царину, а тогди вернутиси д’хаті повечеряти й після вечері піти на Ґрунь.
Так і зробили.
Сніжок був невеликий. Трохи підмерзло, і ми бігали, як треба. Чи як давалоси.
— Пускаєте колідників? — ми кричєли під вікнами. А як нас не чюли знадвірю, то ми таки йшли в сіни й кричєли, аби добре вчюли.
Всі пускали. Такого не було, аби хтос не пускав. Але то собі такий звичай питати. Хоть баба казала, шо колис могли не пускати. Ци боялиси комуністів, бо за Союзу за то карали. А ци таки не мали шо колідникам дати. Бо колис були тєжкі чєси. «То тепер добре, — каже баба. — Є шо їсти, ти й всьо є. А колис не було. Навіть не то шо не було за шо купити, а й не було шо купити». — «Та як не було, а в магазинах?» — я не годин був повірити. «Тепер є, а колис були голі полиці. Їсти самі собі старали. Але аби купити шос файне зібратиси, то бігме не було».
— Христос си рождає! — віталиси ми, коли входили в хату, а тогди казали слова й колідували. Борзо колідували. Так лопотіли, як трактор. Як чєсом хата була під горбом і я задихувавси, бо не вспівав так борзо йти, як Илько, бо він старший ти й дужший, то в хаті я трохи колідував, а трохи віддихувавси, з’їдаючи по словови. Добре, шо Илько не чекав на мене, а гнав далі за текстом і на цім ми не мали затримки.
У деєких хатах уже вечеріли ти й нас кликали за стіл.
— Беріт по пампушкови, — казали.
— Ану идіт, чюкь… — припрошували.
— Діковать, але ми шє не вечеріли, — відказував я ци Илько, і ми борзо йшли далі.
Я вже не був фист жіден тих пампушків, бо такі доста нині з’їв, а Илько відай шє ніц не їв, тимой так гонив. Він такі старший від мене на два роки, то, видко, нанашка ни давала їму їсти ніц. А по дорозі пампушків ниде ни брав, бо то треба перший раз з’їсти дома пшениці.
Але на нижній Царині ни багато хат. Твердюки, Ґуц, Микитини, Курилови, Штефанишини, Гафійчєни, Слижуки, Титєнчєни ти й всьо. То ми цисе обійшли доста скоро.
Деєкі ґазди, як всьо зріхтували, то сідали ти й собі вечеріли навіть за днини, але в нас — ні. У нас в родині чєкали, коли зийде першя зірниця. Єкби ви знали, икий Илько був радий, коли вздрів тоту зірницу! Він так перси д’хаті, шо вже ни хотів повертати до Титєнчєних. Але я їго впросив, бо там два рази дают на коліду, бо в одній хакі жиют старі ти й малі. Ну, якби дідо з бабов ти й їх син із жінков. І кождий дає на коліду. Деєкі були, шо скупувалиси і лиш одни давали з хати, але ці — ні. Враз давав і старий, і малий. Це Илька вже злакомило, і ми цю хату шє взєли.
На бабиному подвір’ї розійшлиси — я в хату, а Илько пішов до себе д’хаті. Договорилиси, шо вечеряємо і тогди я за ним поверну й підемо на Ґрунь.
Коли я ввійшов у хату, то всі вже були на місци — тато з мамов, дідо з бабов і вуйко Юра. Малий Колюсь спав на печє. На столі всьо вже було готово. Ми віговорили «Отче наш» і сіли за стіл. Кождий взєв по лижці пшениці, а далі всего по лижці.
Гриби. То тато так їх називає. Хоть то собі такий пісний студений боршь із грибами. Але я їго не дуже люб’ю, тимой беру лишку зразу після пшениці, аби скорше покушіти й бірши не брати.
Я чув по телевізору, шо на Світий Вечір має бути дванаціть страв і враз хоків, аби в нас тоже так було, але мама з бабов то не зраховували. Варили собі то, шо знали і шо хотіли, і за дванаціть ни питали.
— Добре, шо є шо їсти, — знов повторювала баба.
Бабі добре — вна стара ти й ’ї ни интересно, а мені интиресно. То я все собі пробую рахувати.
Пшениця — раз.
Гриби — два.
Пісні голубці з квашеної капусти — три.
Бурка до голубців — чотири.
Я вже всьо рахую до страв: і бурку, і хліб, аби лиш нарахувати дванаціть.
Хліб — п’єть.
Пироги з маком — шість.
Оселедец — сім.
Жарина риба — вісім.
Салат із бурака ти й шє з чьогос — дев’їть.
Пампушки — десіть.
Вар — одинаціть.
Я аж в долоні сплеснув, коли не дорахувавси одної, бо з кождов стравов росла надія, шо таки дорахую до дванаціти. Але одної страви таки забракло. Думав порахувати як дві страви пампушки, бо є самі пампушки, а є пиріжки з повидлом, але то з того самого тіста і в одній мисці. То кого я буду дурити?