— Триціть чотири гривні, — я сказав гордо.
— Йо, ти всьо розказуй, — сказав тато, маючи на увазі, шо не треба нічьо розказувати.
— Ти й шо купиш? Лижі? — запитав вуйко Юра.
— Нє, магнітофон. Богдан Сенчєн мині привезе.
— Ану заколідуй шє мині, — попросив вуйко Юра, — бо я шє не чюв, як ти колідуєш.
А мені шо? Буде на шє один «Снікерс». Я став на дверях так, як то має бути, ти й віколідував. Вуйко дав на коліду, всі пофалили, і я став шє довольніший, як був.
— А заколідуйти шє ви, вуйку, — шос мені закортіло дослухати вуйкову коліду, шо він почєнав удень. — Ту, шо ви вдень почєнали.
Їго очі задоволено усміхнулиси.
— Памнітаєш, Міхєйле, «Нову радість…»?
— Та чиго бим ни памнітав?
— Нє, але не церковну, а бандерівску.
— І ту памнітаю.
— А ти, Маріко? — вуйко звернувси до баби.
— Йой, нашо вам то, — махнула руков баба. — Колідуйте церковну.
— Ні, давай, Міхєйле… — сказав вуйко Юра, й вни завели.
— А вібороли! — сказав довольний вуйко Міхєйло. — Хлопці ишли на смерть і гинули. Сиділи криївками, аж доки їх гет не віловили й ни перебили.
— Та ни всіх, — заперечив вуйко Юра.
— Ни всіх. Багато в Сибірах відсиділи ти й вернулиси, богу дєкувати. Але я то кажу, шо за шо УПА бороласи, то й віборола. Тогди хто би сказав, шо буде Україна, ти й така велика? А тепер є! Ясно, шо маскалота наслідила, ти й шє довго треба буде за ними чєстити, али такої України, як тепер, шє ни було.
— О, я памнітаю, як партизани били руских на Кородистім, — озвавси дідо. — Це було сорок п’єтого року на саме Відорші.
— То на Кородистім були рускі? — здивувавси я.
— Йо, їх було дев’їтьдісєть. Закватирували в школі. А партизани їх оточєли й зачєли стрілєти. А ті собі відти стрілєли. Так шо кулі летіли аж до нас туда. Я пшов там д’дорозі подивитиси, як стрілєют, а це кулі почєли бриніти такі коло мене. Лиш бринь — і в землю. То я вже тогди пшов у хату. Але видів, як штири руских впало. А потому рускі пішли в той бік, звідки в них стрілєли, і почєли палити хати. Штєфанічєного першу запалили. Вітак зачєли палити в Сеньки Кирчікової, шо Дмитро Федорів тримав доньку її. Запалили туда за рідом шос сім хатів. То до двечіру стрілєли. Тогди був найбірший бій у Брустурах. Доти ни було і після не було. Космачами туда було, а тут ні.
— Ану пускай стакан, — вуйко Юра звернувси до діда, коло икого стояв пугарик[20] з горівков.
— Дай Боже, — дідо напивси до вуйка Юри, перехилив стакан, втерси рукавом і закусив сушеницев з вару. Тогди стрєс стакан і насипав горівки вуйкови.
Вуйко пустив далі, і так обійшло колом — дідо, вуйко Юра, тато й вуйко Міхєйло. Мама вже пшла вкладати малого Колюся, а баба пішла спати в сусідну кімнату. Я ніби тоже вже пішов до спаня, бо віліз на піч ти й накривси ліжником, але шє не спав, а таки з интересом слухав. Дідо шє мині николи ни розказував про ці кулі, шо бриніли й падали в сніг. Мо, шє шос розкажут. Хлопи при горівці всєкого интересного розказуют.
— Я тоже мав прєчку[21] з рускими, — почєв вуйко Міхєйло. — То вже було дилеко по войні, бо у войну я шє був малий. То було дес у підісєтих. Я тогди був у полонині. Ади таки пас вівці. А наші шє воювали. Хоть було по войні, але партизани собі мали криївки ти й били руских, коли могли. А я шо ходив туда-суда, то мнов перефавали штафети. Аді Андрій Федюків чи Никола Петришин. Вни були ніби на селі прості ґазди, але всьо знали, шо в сіліраді робитси й передавали мнов штафети[22]. А я знав під иков плитов у Ґреготах то лишєти і всьо. Але рускі икос мене віслідили і ймили в лісі. Такі під Веснарьков. Ти й кажут мені, аби казав, де «бандити» ховаютси.
— А ти шо? — дідо з цікавостев слухав.
— А я кав, шо нічьо не знаю. Я перепудивси, — вуйко перевів на мене очі. — Тобі кілько, Иванку, років?
— Шість.
— О, а я був трохи бірший, мав десіть. Мене тогди один взєв за прошивку й потєг до потоку. Там була трохи кирничка і він мене головов у воду. Топив! Я думав, шо мені вже амба. А він тогди мене вітіг і знов питає, де бандити ховаютси.
— Ти й ви сказали? — я дуже переживав за малого вуйка ти й наших «бандитів».