— Ні, я почєв голосити, ти й мене пустили.
— А ви такі не знали?
— Та знав, шо вни мают криївку дес коло Студеного Чуркала, але то не можна було казати, бо їх би віловили.
Вони далі собі шос говорили, а мині все в голові крутилиси слова «не можна було казати, бо їх би віловили». А потому я нагадав собі про магнітофон, шо скоро буду мати. А потому я ніби далі колідував, але вже ходив не селом, а лісами.
Ми з Ильком оба ішли нічним лісом, але ніц не боялиси, бо не було гет темно. Нам файно вісвічював сніг из землі, а шо ліс був доста рідкий, то й місіць з неба. Ми дерлиси такими жбирями[23], шо страшне, але икос віходило пролазити далі й далі. Відкис була страшна сила. Я аж сам із себе дивувавси.
— Ти диви, — казав я Илькови. — Коли ми ходили колідувати на Ґрунь, то я ледви ходив, а тут иду легко, як олень.
— Та бо тут инакше, як було там. Тут ми ни идемо, а линемо.
— Шо робимо? — я шос ни зовсім зрозумів Илькову бесіду.
— Линемо, браччєку, линемо, — усміхнувси Илько.
Я ни видів їго лиця, бо він ишов перед мене. Точніше, ни мав би видіти, але икос видів.
Поки я думав, як це так вішло, ми уже стали перед иковс великов плитов.
— Пускаєте колідників? — зашипотів Илько.
— Пускаємо, пускаємо… — відповіли з-за плити, і вна відхилиласи, як дверцєта.
— Христос си рождає! — привітавси Илько.
— Славімо Христа! — відповів чьоловік, шо відкрив хід.
— Це запасний хід, — говорив він далі. — Перший зверхє, али ми їго на зиму замурували й ни ківаємо. А тут икрас є потічьок, то як крайно треба, можемо ним війти. Ци зайти.
Це було ни шо инше, як справжна криївка партизанів. Може, тих самих, шо їм вуйко Міхєйло носив штафети. Ци тих, шо били москалів на Кородистім, шо видів мій дідо.
Ми пшли за цим чьоловіком вузким проходом і вішли до май біршої кімнати. Там сиділо шє пару хлопів і вечеряли при свічці.
Ми привіталиси, як треба, і зачєли колідувати. І хоть наперед ни договорєлиси, ти й Илько може взагалі тої коліди ни знає, бо й я лиш нині вчюв від вуйка Юри, але оба затігли «Нова радість стала, вже УПА повстала». Ці чьоловіки, шо були в криївці, дуже радісно усміхалиси, бо то вни й були цими вояками УПА.
Як доколідували, то вояки нас закликали до столу.
— Ану лиш идіт, озміт шос.
На столі була пшениця, вар, гриби, і ни лиш такі, шо як боршь, шо любит мій тато, а й квашені, і шє йкіс. А шє були кубаси і студинец. Я чєсто відививси.
— Ну, а як ви їсте кубасу, як то на Світий Вечір має бути пісно? — запитав здивовано.
— Нам можна, — відповів вояк, шо нас стрічєв. — Воїнам дозволено їсти скоромне хокь коли.
— Вири? — мені не вірилоси.
— Йо, наш капелан казав, шо церьквов позволено.
— Нічьо собі.
— Навіть у Великий піст можна їсти скоромне, — вдоволено говорив вояк.
— Ага, можна, лиш би було, — усміхнувси инший.
— Так шо, якшо хочєш у пісні дни їсти кубасу і студинец, то ходи до нас.
— Иванку, иди їж студинцу! — мене розбудив дідів згук.
Я прошумавси, протер очі й підоймивси на печє. Усі за столом сиділи, як сиділи — дідо, вуйко Юра, тато і вуйко Міхєйло. І хата була та, шо була, і вечеря та сама, лиш мижи мисками з піснов їдов стояла миска студинцу.
— Йой! Та то Світий Вечір! — я сплеснув у долоні.
— То вже минула північ, вже зайшло Різдво, — усміхнувси вуйко Юра.
— О! То це дванаціта страва! — втішивси я, злізаючи з печі д’столови. — Добре, шо баба вже спит.