З цих міркувань про книжку та книжки, які, попри всі деструктивні пориви, таки дійшли до наших днів, випливають дві думки, навколо яких уривками велися розмови в Парижі, вдома у Жан-Клода Кар'єра, та в Монте Керіньйоне, вдома в Умберто Еко. Те, що ми називаємо культурою, насправді довгий процес добору та відсіву. Отже, цілі колекції книжок, живописних полотен, фільмів, коміксів та інших об'єктів мистецтва були або помилувані рукою інквізитора, або загинули у вогні, або ж загубились так і не пізнані. Чи це найкраща частина спадку попередніх століть? Чи таки найгірша? Чи в художній творчості ми зберегли самородки, а чи шумовиння? Ми досі читаємо Еврипіда, Софокла, Есхіла, вважаючи їх найбільшими грецькими трагіками. Але коли Арістотель у своїй «Поетиці» називає імена найкращих авторів трагедій, то не згадує жодного з них. Чи не є те, що ми втратили, вартіснішим і репрезентативнішим у давньогрецькому театрі за нами збережене? І хто тепер позбавить нас оцих сумнівів?
Заспокоїмо себе тим, що в сувоях папірусу, які згоріли разом із Олександрійською та іншими спаленими бібліотеками, були лиш шедеври несмаку та глупоти? З огляду на скарби занудства, що зберігаються в наших бібліотеках, чи зможемо ми оцінити втрати минулого, добровільні або ж насильницькі вбивства пам’яті, чи зможемо вдовольнитися тим, що змогли зберегти і що ми з усією нашою технікою знову намагаємося заховати в надійному місці, хоча це не дуже й вдається. Як наполегливо ми би не намагалися змусити минуле промовляти, в наших бібліотеках, музеях і синематеках є тільки ті твори, що не зникли з часом. Краще, ніж будь-коли, ми розуміємо, що культура — це те, що лишається після того, як все інше було забуте.
Найзахопливіша з-поміж усіх розмов та, у якій ідеться про похвалу глупоті, що тихо стежить за наполегливою роботою людства і ніколи не вибачається за свою категоричність. Саме тут набуває повноти сенсу зустріч між семіологом і сценаристом, колекціонером і шанувальником книжок. Перший зібрав колекцію дуже рідкісних творів про людські брехні та помилки, що вони, на його думку, є причинами всіх спроб створити теорію правди. «Людина — надзвичайна істота, — каже Умберто Еко. — Винайшла вогонь, збудувала міста, написала блискучі поезії, дала пояснення світові, вигадала міфічні образи тощо. Але водночас вона не припинила воювати із собі подібними, помилятися, руйнувати довкілля тощо. Баланс між високими інтелектуальними чеснотами і низькими дурощами дає більш-менш нейтральний результат. Тож, вирішивши говорити про глупоту, ми як би віддаємо почесті цій наполовину геніальній, наполовину дурній істоті». Якщо книжки призначені для того, щоб бути точним відображенням бажань і можливостей людства в пошуках кращого і довшого життя, то вони мають обов'язково виражати і надлишок честі з безчестям. Тож не сподіваймося позбутися творів брехливих і неправильних, тобто дурних під кутом зору нашої безпомильності. Вони ітимуть за нами, неначе вірні тіні, аж до кінця наших часів, чесно казатимуть, ким ми були, і скажуть навіть більше — ким ми є. Це пристрасні, наполегливі та направду безсоромні дослідники. Людині властиво помилятися, якщо ідеться про того, хто справді шукає та помиляється. Скільки шляхів, що вели в нікуди, стоїть за кожним розв’язаним рівнянням, доведеною гіпотезою, здійсненою спробою, прийнятим поглядом. Так само й книжки освітлюють мрію людства про звільнення від цієї виснажливої ганьби, водночас цю мрію затуманюючи та затемнюючи.
Відомий сценарист, театральний діяч та есеїст Жан-Клод Кар’єр так само симпатизує цій невідомій — і, як він сам каже, недостатньо часто відвідуваній — пам’ятці, тобто глупоті, що їй присвячено його нещодавно перевидану книжку: «Коли ми почали в 1960-х роках разом із Гі Бештелем роботу над „Словником глупоти“, який згодом багато разів перевидавали, то сказали собі: чому би прив'язуватися не лише до історії розуму, шедеврів, великих осяянь розуму? Люба Флоберові глупота нам видавалася набагато поширенішою, це самоочевидно, але також більш плідною, відвертою та, в певному сенсі, правдивою». Така увага до глупоти дозволила йому добре зрозуміти зусилля Умберто Еко з накопичення найяскравіших свідчень палкої та сліпої пристрасті самоомани. Звісно, ми могли б розкрити певну спорідненість — читай, співпрацю — глупоти та помилки, що їм ніщо протягом століть так і не змогло завадити. Але ще більше нас здивувало таке: поміж дослідженнями автора «Словника глупоти» та автора «Війни підробок»[4] є певна вибіркова близькість, що дуже явно проступила в записаних розмовах.
4
Назву книжки можна також перекласти як «Війна фальшивок» та «Війна брехні». Варто також зауважити, що окремої книжки «Війна підробок» («La Guerre du faux») в доробку Умберто Еко нема. Таку назву має збірка есеїв Еко, перекладена французькою Міріам Танан і видана 1985 року. Збірка «La Guerre du faux» містить тексти «Il costume di casa» (1973), «Dalla periferia del Timpero» (1977), «Sette anni di desiderio» (1983) (