— Звідки цитата? Який том? Яка сторінка? — в тон йому мовив Сергій Іванович.
— Чого не знаю, того не знаю… Це я в університеті колись чув, професор на лекції жартував… Але дозвольте мені спершу поплавати, товаришу підполковник, — мовив Черненко.
— А в цьому озері можна купатися? — звернувся Ковальченко до шофера, котрий порпався у моторі.
— Можна, — відповів той, не підводячи голови.
Черненко швидко роздягнувся й шубовснув у воду, а Ковальченко і Нероденко сіли до імпровізованого столу.
— Чому засумував, Миколо Петровичу? — Капітан був на голову вищий за підполковника, широкоплечий, стрункий, з красивим обличчям, хоч і покрапленим густо ластовинням. — Що тебе мучить?
— Нічого, Сергію Івановичу, — відказав капітан втомлено. — Просто дочку згадав…
— Скільки це їй?
— Шість з половиною… Цікава така… А я з відряджень не вилажу… Товаришує із сусідським хлопчиком, Ігорком. Йому п’ять років минуло, — повеселів капітан. — Якось підходить вона до мене й каже так серйозно, мов доросла: «Тату, я думаю, що пора мені з Ігорком одружуватись, бо скоро я з школу піду, і тоді буде ніколи цим займатися».
— Он як… — Сергій Іванович розсміявся. — Дівчинка. В неї одруження на думці…
— Сергію Івановичу! — раптом крикнув Чорнуха. — Чуєте?!
Приклавши долоню до вуха, він якусь мить прислухався, перевіряв сам себе.
— Точно! Там іде бій! Це, мабуть, наша опергрупа!
— Заводь машину!
— Черненко! На берег! Чуєш?! В машину!
Вони швидко і водночас обережно їхали в глиб лісу. Нарешті зупинилися. За кількасот метрів у лісовій гущавині ішов бій. Люди в радянській військовій формі, перебігаючи від дерева до дерева, стріляли один в одного з автоматів, гвинтівок, пістолетів… Всі були в радянській формі, і тому було майже неможливо розібрати, де свої, а де ворог. Проте за якусь мить Микола Чорнуха вигукнув:
— Наших відтісняють… — Він напружено вдивлявся у постаті людей. — Це капітан Войнов зі своєю групою… Так… Я впізнаю їх…
Озброївшись гранатами, всі кинулись на допомогу, заходячи з правого флангу. Нероденка з кулеметом послали вперед, аби він зупинив можливий лобовий прорив ворога. Чорнуха мусив непомітно зайти з тилу й закидати ворога гранатами.
— Тримайся, Войнов! Тримайся! Ми допоможемо!
Застукотів кулемет. Одна за одною вибухнули сім гранат — то Чорнуха почав «лякати» ворога з тилу. Стріляти прицільно було неможливо. Кожен боявся влучити у свого бійця з групи Войнова. Але розрахунок виявився правильним. Ворог не чекав такого повороту бою і кинувся на неприкритий лівий фланг. Відразу стало зрозуміло, хто є хто.
— Ура-а-а-а!!!
— Тримайся, Войнов!
Все закінчилося навдивовиж швидко і щасливо. Бандити, безладно відступаючи, втрачаючи людей, кинулись у глиб лісу.
Після бою капітан Войнов довго не міг повірити, що все так обійшлося.
— Несподівано зустрілися з бандою… Були змушені прийняти бій. Нас тільки п’ятеро, а їх більше двадцяти… Якби не ви… Вважаю, що вдруге на світ народився…
— Втрати є?
— Оперативний уповноважений Поскрьобишев загинув…
З-за кущів вийшла група військових, ведучи попід руки неголеного, блідого чоловіка років тридцяти.
— Це мої люди, — мовив Войнов. — Полоненого ведуть.
Затриманий зупинився, підвів погляд і якусь мить дивився спідлоба.
— Скажіть, підполковнику, — звернувся він до Ковальченка, — це ви — всі?
— Ні, не всі… Ще двох чекаємо.
Обличчя полоненого налилося кров’ю.
— Справно ви нас… — Він приречено посміхнувся. — Якби ми знали, всіх би до одного виклали…
— Що ж ви так сплохували? Подумали, що вас оточує принаймні рота?
Після допиту з’ясувалося, що група Войнова зіштовхнулася із залишками розгромленої банди Нечая, яка втекла у ці місця зі Станіславщини. Полонений не заперечував своєї приналежності до банди, як і не заперечував, що пішов туди з власного бажання, а не з примусу, як багато інших жителів Західної України, яких часто просто шантажували вступати до озброєних націоналістичних формувань.
— Куди йшов Нечай із залишками банди?
— В ліс…
— Точніше?
— Не знаю.
— Хтось із вашої банди вчора заходив у Соснівку?
— Так. Я був там учора…
— Самі?
— З двома солдатами.
— Що робили в селі?
— Збирали продукти для решти…
— …бандитів. — Ковальченко продовжив слова пораненого.
— Ми не бандити! — озлоблено заперечив той. — Ми — українська повстанська армія[1]…
1
УПА — збройні націоналістичні формування, утворені за згодою німецько-фашистських окупантів.