Лела бачила туго закручені чалми людей з вузлом над правим вухом, їхні білі халати з різкою чорною облямівкою, чула незнайому гортанну говірку.
— Це белуджі, — сказав Застра. — Белуджі-кочівники, я знаю їхню мову.
Ласкар прислухався.
— Замкнемо місто, — говорив високий чоловік у смугастому бурнусі, з кучерявою чорною бородою, — обложимо його з усіх боків і всіх проклятих пурбійців[15] і переріжемо. Вони ганьбили ім'я аллаха!..
— Пурбійці!.. Так вони називають індусів Доабу! — схвильовано прошепотів Застра. — Їх навчили саїби!
— Усіх переріжемо! — повторив чорнобородий. — А то вони підуть на нашу землю, заберуть наші пасовиська, поженуть нашу худобу…
— Хто тобі це казав? — раптом, не стерпівши, закричав з темряви Застра. — Хто тобі це казав, дурний чоловіче?
Забувши про небезпеку, Застра вийшов до вогнища. Він був блідий від люті.
«Шо він робить?! — Лела завмерла в траві. — Він усе загубить, божевільний ласкар?..»
— Ферінги обдурили вас! — задихаючись, сказав зброяр. — Вони хочуть вашими руками взяти Делі, а потім задушити і наш народ, і ваше вільне плем'я.
— Що він каже? — голосно спитав чоловік у смугастому бурнусі. — Що таке він каже?
— Вони завжди так роблять, ферінги, — говорив Застра. — Воюють чужими руками.
Усі голови повернулися до нього. Ласкара слухали.
— В місті у вас немає ворогів, — казав ласкар, широким жестом показуючи на фортецю. — Там живуть мирні люди. Вони, як брати, згодні дружити з вами і не хочуть вашої землі. Треба прогнати чужоземців-ферінгів, — кажуть наші індуси, — і тоді кожний зможе спокійно обробляти своє поле, пасти худобу на своїй землі і вірувати в свого бога. Ферінги обдурюють вас, щоб посіяти незгоди між братами-землеробами однієї країни й пастухами іншої. Не вірте чужинцям, сини пустелі!
Довкола вогнища мовчали. Застра бачив збентеження на обличчях.
— Він говорить правду, — несміло озвався хтось.
Але високий белудж у смугастому бурнусі, очевидно, начальник загону, підбіг до вогнища.
— Індус бреше! — крикнув високий. — Він підісланий звідти!
Оскалившись, белудж показав у бік Делі.
— Він підісланий з міста, — безглуздо сміючись, сказав белудж. — Я знаю, мені говорили офіцери ферінгів…. Прокляті пурбійці, вони ополчились на нашу віру! Вони хочуть, щоб ми поклонялись їхнім поганим богам, двоголовим і шестируким. Щоб ми вірили в бога, який сидить на квітці, їде на кажані, на рибі, на орлі… Бога, який щороку помирає і щороку народжується знову… Щоб трупи наших воїнів ми не ховали в землю, а спалювали на вогнищах, як тіла паскудних індусів. Тьху!
Белудж плюнув на землю.
— Так, так! — почулися голоси. — Гаффар каже правду! Гаффар знає краще — він дружить з великими начальниками ферінгів. Сам Ніккуль-Сейн подарував йому срібну шаблю.
— Так, так… Індус бреше!
— Схопити його! Поганого пурбійця!
Застра мов застиг на місці. Та тільки-но белуджі підбігли до нього, він одним стрибком перемахнув через вогнище. Від несподіванки люди по той бік вогнища розступились. Але відразу кинулися слідом за ним.
Кроків за двадцять щільною стіною в кілька рядів стояли обозні хури. Ласкар пірнув під них.
— Він там, там! — закричали кочівники; кілька чоловік полізли під колеса возів. Ласкар, швидко змінивши в темряві напрям, тікав уже в інший бік. Він пробіг, шелеснувши травою, біля самого плеча Лели. «Тікай швидше», — встиг шепнути ласкар. І справді, белуджі, розсипавшись, нишпорили по всіх кущах. Лела тихенько підвелась і побігла.
Розгубившись, вона враз забула, де канал і куди їй треба повернути. Здається, вона бігла в протилежний каналу бік. Довга колона критих парусиною гармат перегородила їй дорогу.
Лела подалася в обхід, звернула за якісь дерев'яні будинки й несподівано для самої себе опинилася серед офіцерських наметів.
Їх було багато. Спальні намети, обідні, вітальні, великий чотирискатний намет офіцерського зібрання — ціле місто, біле, полотняне місто.
Куди ж тепер іти?
Лела стояла у вузькому проході, не знаючи, куди повернути.
— Кого шукаєш? — суворо гукнув на неї якийсь солдат, проходячи мимо.
— Полковника Гарріса, — швидко відповіла Лела. — Мене послали до нього в конюхи.
— Хіба полковник не в своїй палатці?
— Ні.
— Та ось якраз він сам іде! Очевидно, на раду до генерала.
Високий офіцер з коротко підстриженими світлими вусами прямував їм назустріч.
15
Пурбійці, або «пурбі», — так у Белуджистані називають жителів Верхньої і Центральної Індії.