Знову перевівши погляд на рекламний щит, Гордон почав перечитувати слогани. Він мав власні причини їх ненавидіти. «Австралійське вино — вино британців». «Вона давно забула про астму». «Кью-Ті соус змусить вас усміхатися від задоволення». «З плиткою шоколаду «Вітамол» вам підкоряться будь-які вершини!» «Дітлахи не можуть дочекатися, щоб похрумтіти». «За цим столиком з «Бовекс» отримують справжню насолоду».
«Клієнт понад усе!» — подумав Гордон, визираючи за поріг. Чоловік середніх літ з парасолькою, цілком пристойний на вигляд, розглядав вітрину; на ньому був чорний костюм і котелок — скидався на провінційного клерка. Гордон уважно придивився до нього, простежуючи його погляд. То ось воно що! Чоловік розглядав у дальньому кутку зали перші видання Девіда Лоуренса. Вони, щоправда, вже припали пилом.
Почув десь, певно, про «Коханця леді Чаттерлей». На пиці все написано — обличчя бліде, в’яле, без виразних рис. Стовідсотковий валлієць, протестант. Вуста міцно стиснуті, як у сектанта. Вдома, певно, президент якоїсь місцевої «Ліги добропорядності» чи «Приморського осередку нагляду за дотриманням норм моралі» (озброюється Гумовими капцями і ліхтариком, аби підглядати за молодими парами на пляжах). Приїхав до міста у пошуках «полунички». Гордонові дуже хотілося, щоб він зайшов досередини. Він би запропонував йому примірник «Закоханих жінок». Можна тільки уявити вираз його обличчя!
Але ж ні! Валлійцю забракло духу. Затиснувши під пахвою парасольку, він пішов геть. Та пізніше, коли на місто впадуть сутінки, він завітає до спеціальної крамниці за «Витівками за стінами паризького монастиря» Седі Блекіс.
Гордон розвернувся і поглянув на книжні полиці. Ліворуч біля дверей, що ведуть до бібліотеки, були викладені нові та відносно нові видання з яскравими обкладинками, які мали привертати увагу перехожих просто з вулиці. Бездоганні й чисті, вони так і вабили до себе.
«Купи, купи мене», — здавалося, шепочуть вони. Романи свіженькі, щойно вийшли з друку — незаймані наречені, що прагнуть втратити цноту і чекають, коли їхніх сторінок торкнеться канцелярський ніж; такі, що вже пізнали дотик читача — юні вдови, які й досі квітнуть молодістю; і серіями по півдюжини «залишки» — старі діви, досі незаймані, постійно на варті своєї цноти. Гордон зосередив на них свій погляд — «залишки» викликали погані спогади. Єдину нещасну книгу його авторства, яку він спромігся опублікувати два роки тому, продали рівно сто п’ятдесят три примірники, решта довелося перемістити у розділ «залишків». Та навіть після того не вдавалося збути увесь тираж. Проминувши полиці з новими виданнями, він зупинився біля тих, на яких спочивали букіністичні книги.
Праворуч стояли збірки поезії, прямісінько перед ним ретельно розміщена по вертикалі різноманітна проза: найновіші й найдорожчі видання на рівні очей, найдешевші — знизу. В будь-якій книжковій крамниці, хай би куди ви завітали, спостерігається та сама картина, принцип природного добору в дії: твори сучасників на найпомітнішому місці, а небіжчиків подалі від очей — або під самою стелею, або геть знизу. Біля підлоги потроху загнивала класика — монстри Вікторіанської доби, рідкісний вид: Скотт, Карлайл, Мередіт, Рескін, Патер, Стівенсон; імена на грубих томах ледь можна було розрізнити. Нагорі, під стелею, виднілися солідні біографії власників королівських титулів. Трохи нижче під ними розташувалася релігійна література, все докупи — про секти та які завгодно віросповідання. «Потойбічний світ» автора під псевдонімом Поцілований Святим Духом, «Життєпис Ісуса» Фаррара, «Ісус — перший філантроп», остання робота отця Честната про пропаганду католицької церкви. Книжки на релігійну тематику завжди добре продаються, особливо ті, що написані сентиментальним стилем.
Нижче, точнісінько на рівні очей — сучасна література. Останні твори Прістлі, ошатні томики перевиданого «середнячку», задиркуватий «гумор» Герберта, Нокса і Мілна, зарозумілі трактати, двійко романів Гемінґвея та Вірджинії Вулф, монументальні монографії, прилизані мало не до блиску. Нудна писанина про митців і посередніх поетів з-під пера пихатих молодиків з Ітону, які повільно перетікають до Кембриджу, а звідти відразу до літературних редакцій.
Гордонів погляд повільно ковзав по книжкових полицях: тут він ненавидів майже все — старі і нові видання, зарозумілу і посередню писанину, з барвистою і бідною лексикою. Єдиного погляду на них було достатньо, щоб нагадати про його власне безпліддя. Ось він стоїть посеред книжкової крамниці — весь із себе «письменник», який не спроможний написати бодай рядок! Питання стоїть не в тому, що він нічого не опублікував, а в тому, що він нічого не написав — ну, майже нічого. І весь цей мотлох на полицях різав йому очі; зрештою, це все були чиїсь досягнення. Навіть делси і діпінги щороку видають на-гора кілограми своєї писанини. Та найбільше він ненавидів ті самі зарозумілі «культурні» трактати. Літературну критику і белетристику. Нісенітниці, що їх пишуть багатенькі випускники Кембриджу лівою ногою, які з таким самим успіхом міг би писати і сам Гордон, якби в нього було більше грошей. Гроші і культура! В такій країні, як Англія, культурне життя не більш доступне за членство у Лондонському клубі джентльменів. Слідуючи інстинкту, що спонукає малу дитину мацати зуб, який хитається, Гордон дістав одну з книжок — «Характерні риси італійського бароко», розгорнув її та, прочитавши перший абзац, з огидою та заздрістю згорнув і поставив назад на полицю.
І що тільки вони собі дозволяють? Вважають, що знають все! Що за повчання в абсолютно нестерпному тоні! І скільки коштує досягнення цих вершин? Бо за всім цим стоять гроші. Гроші на правильну освіту, гроші на впливових друзів, гроші на дозвілля і позбавлений турбот розум, гроші на подорожі до Італії. Гроші пишуть книги, гроші ж їх і продають. Я не прагну бути правим, мені просто потрібні гроші!
Гордон засунув руку до кишені, побрязкавши монетами. Йому було майже тридцять, а чого він досяг у житті? Тільки своєю жалюгідною збіркою поезії, що була тонша за налисник, і міг пишатися. І відтоді, протягом двох років, страждав муками народження книжки, яка застрягла в лабіринті його думок і ніяк не бажала просуватися далі. У хвилини просвітлення він чудово розумів, що далі вона і не просунеться. Вся справа у грошах. А точніше, у їхній відсутності. Це позбавляло його натхнення «писати» далі. На цьому буквально трималася його віра. Гроші, гроші — він всюди бачив гроші! Хіба ж напишеш бодай рядок, коли в кишенях порожньо? Ідея, натхнення, гострий розум, стиль — за все це потрібно платити дзвінкою монетою.
Незважаючи на це, наступний погляд на книжкові збірки трохи його заспокоїв — чимало з них ніколи не привертали уваги читача. Зрештою, всі ми в одному човні. Memento mori[1]. І на мене, і на тих пихатих молодиків з Кембриджу чекає той самий кінець, хоча для останніх він настане пізніше, в цьому не має жодного сумніву. Він перевів погляд на розділ «класика», що притулився під його ногами. Небіжчики, самі лише небіжчики. Карлайл, Раскін, Мередіт, Стівенсон — нікого з них не залишилося серед живих, хай йому біс. Обкладинки їхніх книжок повицвітали. Погляд Гордона зупинився на одній з них: «Збірка листів Роберта Луїса Стівенсона». Ха-ха! Непогано! Цінний доробок припадав пилом. З пилу створене, на пил приречене перетворитися. Він копнув ногою запилюжений том. Старий брехун. Годиться лише на годівлю хробакам, дарма що шотландець!
«Дзелень!» — закалатав дзвоник на дверях. Гордон обернувся. До приміщення зайшли дві клієнтки, у бібліотеку. Одна — понура бідачка з округлими плечима, що нагадувала замурзану качку, яка порпалась у багнюці, — тримала в руці плетеного кошика. Слідом за нею пухкеньким горобчиком вкотилася рум’яна жіночка середнього класу із «Сагою про Форсайтів» під пахвою (навмисно тримала її обкладинкою догори, щоб усі перехожі оцінили її вишуканий смак).
Гордон змінив кислий вираз обличчя на теплу усмішку, з якою зазвичай сімейні лікарі зустрічають своїх постійних пацієнтів (її він беріг лише для власників читацьких абонементів).
— Вітаю, місіс Вівер, місіс Пенн! Яка жахлива сьогодні погода!
— Просто нестерпна! — відповіла місіс Пенн.
Він відступив убік, пропустивши їх досередини. Місіс Вівер перечепилася, і з її кошика випав затертий мало не до дірок роман Етель Делл «Срібне весілля». Пильне пташине око місіс Пенн не проґавило того моменту — вона кинула на Гордона промовистий погляд, і на її вустах застигла іронічна посмішка. Делл! Що може бути гірше! Який же мотлох читає простий люд! Гордон посміхнувся у відповідь. Вони зайшли до бібліотеки, обмінявшись поглядами двох інтелектуалів.