— Гордоне, послухайте мене...
— Що?
— Сьогодні я вас запрошую на вечерю.
— Нізащо! Це я вас запросив сюди.
— Я залюбки буду вашим гостем, але я не можу дивитися на те, як ви тринькаєте свої гроші.
— Так, більше ні слова про гроші, — сказав, як відрізав, Гордон.
— Дозвольте мені оплатити бодай половину рахунку.
— Ні, сьогодні пригощаю я, — твердо відповів Гордон.
Ревелстонові довелося поступитися. Біля їхнього столика вже стояв і усміхався огрядний офіціант-італієць. Але усміхався він не до Гордона, а до Ревелстона. Відчувши, що настав час дати про себе знати, Гордон відклав меню убік:
— Пропоную визначитися з напоями, — діловито розпочав він.
— Для мене пиво, — тут же замовив Ревелстон. — Обожнюю пиво.
— І для мене, — промовила Розмарі.
— Та годі вам, краще замовимо хорошого вина. Яке вам більше смакує — біле чи червоне? — І до офіціанта: — Принесіть, будь ласка, карту вин.
— У такому разі давайте замовимо бордо, «Медок» чи «Сен-Жульєн», — запропонував Ревелстон.
— Люблю «Сен-Жульєн», — підтримала Розмарі, якій пригадалося, що ця марка має бути однією з найдешевших.
Гордон подумки чортихнувся — і коли це вони встигли змовитися проти нього? Адже цілком очевидно, що вони всіляко намагалися втримати його від великих витрат, керуючись отим своїм «ти не можеш собі цього дозволити». Це зачепило ще більше Гордона. Може, взяти щось геть екстравагантне? Ігристе? Шампанське? Ні, шампанського вони нізащо не дозволять йому замовити. Ну й чорт з ними!
— У вас є «Асті»? — запитав він у офіціанта.
Обличчя того засяяло (він умить підрахував, скільки покладе собі в кишеню від його продажу). Офіціант зрозумів, що платить не Ревелстон, а Гордон, і почав торохтіти, звертаючись тепер уже до нього і вставляючи французькі словечка:
— «Асті», сер? Так, сер, є! Найкраще «Асті»! Très fin! Très vif![6]
Ревелстон кинув на Гордона стурбований погляд. «Ти не можеш цього собі дозволити», — читалося в ньому.
— Це якесь з ігристих вин? — запитала Розмарі.
— Так, мадам. Там багато бульбашок. Très vif! Пшик! Як фонтан! — допомагав собі жестами офіціант.
— «Асті», — повторив Гордон, перш ніж Розмарі встигла зупинити його.
Ревелстон почувався ніяково. Він знав, що за таку пляшку Гордонові доведеться віддати десять-п’ятнадцять шилінгів. Але той вдавав, ніби нічого не помічає, і завів розмову про Стендаля, про якого згадав у зв’язку з герцогинею Сенсевериною, почуття якої «вирували, як асті у келиху». Тим часом принесли «Асті» у відерці з льодом (не за правилами, подумки зауважив Ревелстон). Вилетів корок, і пінистий струмінь полився у широкі келихи. З першим ковтком атмосфера за столом змінилася — всі троє відчули дію вина: Розмарі заспокоїлася, Ревелстон припинив нервувати через гроші, а Гордон перестав удавати із себе поважного сера. Їли тарталетки з анчоусами, запеченого лосося, смаженого фазана під хлібним соусом, але в основному випивали і розмовляли. І якою ж жвавою була та розмова (принаймні, так їм самим здавалося)! Говорили про беззмістовність сучасного життя і культури; а про що іще говорити? І як завжди, хоча й дещо інакше (бо тепер у кишені в нього були гроші), Гордон критикував сучасність: кіно, таблоїди, кулемети! Цього разу його голос не був пронизаний таким болем — викривати світ, що доживає свої останні дні, набагато легше з келихом вина у руці і делікатесами на столі. Всі троє вправлялися у високодумстві, іронізували. А Гордон сповна насолоджувався своїм зірковим часом — тільки те й робив, що критикував знаних авторитетів: Шоу, Джойса, Єйтса, Гакслі, Льюїса, Гемінґвея. Кілька дошкульних фраз — і всі відправлялися на смітник. Як же хотілося, щоб ці веселощі не кінчалися! І зараз Гордону, звісно ж, здавалося, що все це триватиме вічно. Розмарі випила один келих «Асті», Ревелстон — два, а Гордон, допиваючи третій, помітив, що його роздивляється дівчина за сусіднім столиком. Струнка, елегантна, з порцеляновою шкірою і мигдалевидними очима — відразу видно, що багатійка. Гордон зацікавив дівчину, вона намагалася вгадати, хто він такий. А він продовжував жартувати, сипати гострими фразами. І тут без грошей не обійшлося! «Змащують і колеса, і мозок», — подумав Гордон. Але чомусь друга пляшка «Асті» такого захвату не викликала. Спочатку Гордонові було ніяково замовити ще одну.
— У вас знайдеться ще одна пляшка такого ж? — запитав він у офіціанта.
— О так, сер! Mais certainement, monsieur[7]! — з ентузіазмом відповів він.
— Гордоне, зупинися! Не треба, — спробувала напоумити його Розмарі.
— Що не треба?
— Замовляти ще одну пляшку. Годі вже.
— Дідько! Принесіть нам іще одну пляшку!
— Так, сер!
Втупивши погляд у свій келих, Ревелстон потер ніс і подивився на Гордона:
— Гордоне, дозвольте мені заплатити за цю пляшку. Мені буде приємно.
— Е, ні!
— У такому разі замов пів пляшки, — попросила Розмарі.
— Цілу пляшку, — повторив Гордон офіціантові.
Після цього запал згас. Вони так само продовжували розмовляти і жартувати, але дотепність Гордона якось потьмяніла, і дівчина за сусіднім столиком відвернулася. Друга пляшка — майже завжди помилка. Це те саме, що ще раз пірнути у воду перед тим, як поїхати додому: хай би яким теплим був день, хай би як тобі подобалося плавати, але останній заплив завжди залишає відчуття смутку. Вино більше не дарувало відчуття магії, здавалося, що й піниться воно вже не так, і бульбашок стало менше (вишуканий напій немов перетворився на звичайну брагу, яку п’ють тільки заради того, щоб якнайшвидше сп’яніти). Гордон відчув, що алкоголь вдарив йому в голову, а точніше сказати, відчув, що досяг балансу між станом тверезості і сп’яніння (коли здається, що тіло твоє розпухло і важко ворушити пальцями). Та попри це, твереза його частина чудово чула все, що відбувається навколо. Розмова більше не викликала такого захвату. Розмарі з Ревелстоном намагалися поводитися стримано — як пара, яка щойно посварилася. Говорили про Шекспіра. Почалося довге обговорення «Гамлета». Всім стало нудно. Розмарі мало не позіхала. Твереза половина Гордона робила якісь зауваження, а сп’яніла лише спостерігала за всім і переповнювалася гнівом. Зіпсували йому весь вечір, хай їм біс! Навіщо було починати цю суперечку через другу пляшку? Все, чого йому зараз хотілося, — це напитися і покінчити з цим усім. Гордон випив дві третини другої пляшки. Але ж хіба від цього ігристого сп’янієш як слід? Зараз би пива — і пінтами, квартами! Справжньої випивки! Але що вдієш. Пізніше замовить. В конверті ще є п’ятірка — може собі дозволити.
Майстерно замаскований серед інтер’єру годинник пробив десяту.
— Будемо рушати? — запитав Гордон.
Ревелстон дивився на свого товариша благальним поглядом: «Дозволь мені оплатити половину рахунку з тобою», — читалося в ньому. Але Гордон його ігнорував.
— Їдьмо в кафе «Імперіал»! — оголосив він.
Навіть рахунок не зупинив його (два фунти за їжу і ще півтора за випивку). Цієї суми він нікому, звісно ж, не показав, але Ревелстон і Розмарі бачили, як він платив. Кинувши офіціанту чотири фунти, Гордон зверхньо додав: «Решту можете залишити собі». Окрім грошей у конверті, у нього залишилося ще десять бобів. Ревелстон допомагав Розмарі одягнути пальто. Поведінка Гордона вивела його з рівноваги. Він і подумати не міг, що вечеря стане в таку суму. Йому боляче було бачити, як Гордон розкидається грошима. Гордона страшенно бісив похмурий вигляд товариша. Чому вони ніяк не заспокояться? У нього є ще цілих п’ять фунтів. І він мав намір спустити їх усі, до останнього пенні. Зовні Гордон виглядав і тримався доволі пристойно.
— До кафе, мабуть, поїдемо на таксі, — сказав Гордон.
— Краще прогулятися! — почала заперечувати Розмарі. — Тут недалеко.
— Ні, ми викличемо таксі.
Сівши у таксі поруч з Розмарі, Гордон, незважаючи на присутність Ревелстона, хотів було обійняти свою подругу, аж раптом з вікна прямісінько йому в чоло хлинув потік холодного повітря. Гордон умить прийшов до тями — йому здалося, що він прокинувся посеред ночі від кошмару з чітким усвідомленням того, що от-от помре і що все його життя — одна велика невдача. Десь хвилину він сидів непорушно. Він чудово розумів, яку дурість вчинив — узяв і викинув просто на вітер п’ять фунтів. На мить перед його очима промайнув образ Джулїї, її сивина, її потьмяніле обличчя. Стара добра Джулія! Присвятила йому все своє життя, а він тільки те й робить, що тягне з неї фунт за фунтом, а тепер навіть не має мужності зберегти цих п’ять фунтів, щоб надіслати їй! Сама лише думка про це вмить повернула тверезість. Скоріше б утекти від цих думок і випити, випити! Так кортіло повернути те відчуття радощів, яке захопило його, як тільки вони переступили поріг «Модільяні». За вікном промайнула яскрава вітрина: італійська бакалійна лавка ще працювала. Гордон постукав у скло до водія і, ледь таксі загальмувало, поліз через коліна Розмарі до виходу.