— Гордоне, сідайте, благаю вас. Водій чекає. Відвезу вас додому і вкладу спати.
Аж раптом Дора схопила Гордона за руку, як сумочку, що її намагаються вкрасти, і заверещала:
— Не пхайте носа до чужих справ!
— Ви ж не хочете образити цих двох леді? — запитав Гордон.
Знітившись, Ревелстон відступив. Тут він мав би продемонструвати твердість характеру, але йому була геть не притаманною ця риса. Він переводив погляд з Дори на Гордона, з Гордона на Барбару — фатальна помилка. Не варто було дивитися їм в очі. Ревелстон збагнув, що програв — вони теж люди, хіба можна їх так ображати? Той самий імпульс, що змушував його лізти в кишеню за дріб’язком, як тільки на шляху траплявся жебрак, змусив його почуватися безпомічним. Бідолашні створіння! В нього забракло духу відправити їх додому. Він зрозумів, що доведеться приєднатися до Гордона в його пригоді. Вперше в житті він зіштовхнувся з перспективою провести ніч з повією.
— Чорт з ним! — пробурмотів Ревелстон.
— Allons-y![9] — скомандував Гордон.
У таксі Дора назвала адресу. Гордон забився в куток і вмить провалився в туманну безодню, з якої час від часу повертався у реальність, лишень частково усвідомлюючи, де він і що відбувається. Він летів крізь темряву, що мерехтіла неоновими вогнями (чи це вогні пролітали повз нього?) Наче на дні океану поміж табунців риб, що випромінюють зеленкувате світло. Згадав, що він проклята душа, якій судилося горіти в пеклі, — там краєвид буде приблизно таким самим: чорна безодня з язиками пекельного полум’я. Та у пеклі на нього чекатимуть муки. А що тут? Гордон спробував визначитися з власними відчуттями. Провали у пам’яті остаточно його знесилили. Він почувався слабким, тіло його не слухалося, голова, здавалося, от-от лусне. Гордон поворушив рукою — вона намацала жіноче коліно, підв’язку, чиюсь долоню. В наступний момент його торсав за плече Ревелстон.
— Прокидайтеся, Гордоне! Прокидайтеся!
— Що?
— О Боже, Гордоне! Causons en francais. Qu’est-ce que tu as fait? Crois-tu que je veux coucher avec une sale-oh, damnation[10]!
— Парле-ву-франсе, — зареготали дівулі.
Гордон був приємно здивований. Хороший все-таки Ревелстон товариш — поїхав разом із ним до повій. Затятий соціаліст — і їде до повій! Оце справді по-пролетарському. Ніби здогадавшись про думки Гордона, Ревелстон якомога далі відсунувся від Барбари. Таксі зупинилося на темній вулиці біля якогось сумнівного на вигляд будинку з вивіскою «Готель». У вікнах було темно, та зсередини долинали звуки якоїсь вечірки. Гордон виліз з машини і сперся на руку Дори. Дай-но мені руку, Доро! Обережно, сходинка!
Вони опинились у темному й тісному передпокої з лінолеумом на підлозі. Повітря було спертим. В одній з кімнат ліворуч було чути протяжні звуки, схожі на церковний орган. З’явилася покоївка — косоока і непривітна на вигляд. Здається, вони з Дорою були знайомі. Оце так пика! Звісно, про жодну конкуренцію не могло бути й мови. Чийсь голос затягнув пісню:
Згодом спів став дещо тихішими. Голос належав якомусь молодикові — юному бідоласі, якому б удома з матір’ю і сестрами сидіти та грати у квача. Певно, компанія молодих хлопців, що понапивалися і розважалися з повіями. У Гордона пісня пробудила якийсь спогад. Він повернувся до Ревелстона:
— А де моя пляшка з к’янті?
Ревелстон простягнув йому пляшку. Він зблід, виглядав наляканим, наче побачив привида. Від Барбари він намагався триматися якомога далі — йому ставало ніяково від самої думки глянути на неї. Їхні з Гордоном погляди зустрілися: «Заради всього святого, забираймося звідси!» — благали його очі. Але у відповідь поет кинув на нього сердитий погляд (мусиш терпіти, назад дороги немає). Взявши Дору за руку, Гордон почав підійматися нагору. Але дівчина швиденько відтягнула його вбік. Темними сходами спускалася пара: молода дівчина, що квапливо застібала рукавички, та голомозий чоловік середнього віку у вечірньому вбранні — чорне пальто, біле шовкове кашне, в руках циліндр. До виходу він прямував, опустивши очі та вдаючи, що нікого не помічає — такий собі порядний сім’янин, який дозволив собі деякі пустощі. Гордон дивився на його гладеньку лисину, на якій виблискувало світло гасової лампи, — попередник! Напевно, щойно з того самого ліжка. На тих самих святих простирадлах!
А тепер, Доро, наша черга! Ох вже ці сходи! Difficilis ascensus Averni[11]. Правильно, майже дійшли! «Обережно», — люб’язно промовила Дора. Вони зайшли до кімнати. На підлозі лінолеум з візерунком шахівниці, білі двері й кислий запах несвіжих простирадл.
Нам сюди, а вам туди. Ревелстон завмер біля сусідніх дверей, тримаючись за ручку. Він не міг, він просто НЕ МІГ цього зробити. Не міг переступити порога цієї кімнати. Він дивися на свого товариша поглядом зляканого цуценяти, якого от-от відгамселить господар. «Невже я повинен?» — стояло в його очах німе запитання. У відповідь Гордон суворо глянув на нього (мужайся, чоловіче! Подивися в очі своїй долі! Atqui sciebat quae sibi Barbara[12]. Це справжній пролетарський вчинок!) Раптом обличчя Ревелстона засяяло від несподіваної думки: він міг просто заплатити цій дівчині, відмовившись від її послуг. Господи, яке щастя! Розправивши плечі, він зайшов досередини. Двері за ними зачинилися.
І от ми всередині тісної, злиденної кімнати. Покриття з лінолеуму, гасова пічка, широке ліжко з простирадлами не першої свіжості. На стіні репродукція «Життя парижанки» — неозброєним оком помітно, що не оригінал. Прокляття! На бамбуковому столику біля вікна — аспідистра! Як ти знайшла мене тут, мій враже? Ходи-но сюди, Доро. Хочу краще тебе роздивитися.
Він уже, здається, лежить у ліжку. Погляд замріяний. Над ним схиляється молоде личко з чорними бровами.
— А як щодо мого подаруночка? — вимогливо запитала вона.
— Його треба заробити. Ходи до мене. Який ротик! Ближче, ближче.
Ні. Не виходить. І хоче, та не може. Душа жадає, а тілу бракує сили. Спробую ще раз. Ні, ніяк. Певно, треба випити. Сьогодні, мабуть, не мій день. Гаразд, Доро, не хвилюйся. Отримаєш свої два фунти. Оплата у нас за процес, не за результат.
— Давай краще вип’ємо. Принеси он ту пляшку з трюмо, — незграбним жестом вказав він.
Дора повернулася з пляшкою. Що ж, усе, що робиться, робиться на краще. Принаймні, не згрішив. Нечутливими пальцями він вчепився у пляшку к’янті. Вино, що мало политися в його судомно стиснуту горлянку, ринуло через ніздрі. Гордон мало не захлинувся. Це стало останньою краплею. Він сповз з ліжка і впав головою на підлогу, ноги ж лишилися лежати на простирадлах. Якийсь час він продовжував так лежати, розмірковуючи над тим, як довго можна протриматися у такому положенні.
Знизу доносилися голоси:
Ввечері свято, а вранці реа-альність,
Ввечері свято, а вранці реа-альність.
9
І вранці справді чекала реальність!
Виповзаючи з обіймів глибокої дрімоти, Гордон ледь розплющив очі і його погляд відразу ж упав на полицю з книжками. Там панував безлад. По-перше, вони не стояли, а лежали. А по-друге, обкладинки стали ідеально білими, наче порцеляна. Розплющивши очі ширше, він поворушив рукою. Кожен рух одразу ж відгукувався болем у всьому тілі, причому в найнеочікуваніших місцях (у литках, наприклад, чи у вилицях). Лежав він на боці, щокою на твердій подушці, під неприємною на дотик ковдрою, страшенно колючою. Окрім цих незручностей, Гордона турбувало загальне відчуття дискомфорту, яке він не міг локалізувати.
Зненацька він підскочив, скинув ковдру і сів — поліцейська камера! У цей момент його шлунок скрутив спазм. Помітивши в кутку унітаз, він кинувся до нього, і його кілька разів знудило.
Слідом за цим — довгі хвилини агонії. Здавалося, от-от йому настане кінець — ноги не тримали, голова тріщала від болю, а світло безжально випікало очі розпеченою лавою. Повернувшись до ліжка, Гордон обхопив руками голову.
12
«Хоч знав він добре, чим його варварський Мучитель стріне...»