— Нагода є завищи. Вона трапляється на кожному кроці. У тому й суть мого ідеалу, що він сам рухається назустріч подвигу. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його, мов живого. Так, людина сама творить свою славу. Чоловіки повинні здійснювати подвиги, а жінки — винагороджувати героїв любов’ю. Згадайте-но того молодого француза, який кілька днів тому піднявся на повітряній кулі. Того ранку бушував ураган, але про подію оголосили заздалегідь, і він не мав наміру її відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль[3], кудись у самий центр Росії, де цей сміливець і опустився. Ось про таку людину я кажу! Подумайте про жінку, яка його кохає. Напевно, інші неабияк заздрять їй! Нехай же і мені заздрять, що мій чоловік герой!
— Я теж вчинив би так, аби потішити вас.
— Це треба робити не тільки мені на потіху. Ви повинні піти на подвиг тому, що інакше не можете, тому, що така вже ваша природа, тому, що чоловіче начало всередині вас потребує прояву. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугільній копальні у Вігані. А чому б вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, які задихалися від задушливого газу?
— Та я й спускався.
— Ви ніколи не казали мені про це.
— Не було про що розводитись.
— А я й не знала. — Вона глянула на мене з дещо більшою цікавістю. — Сміливий вчинок.
— Я мусив це зробити. Ви ніколи не напишете гарної статті, якщо не відвідаєте особисто місця пригоди.
— Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно я дуже тішуся, що ви спускалися в шахту.
Я не міг не поцілувати простягнутої мені руки — стільки грації та гідності було в цьому русі.
— Ви, напевно, вважаєте мене навіженою, яка ще й досі не може розлучитися з дівочими мріями. Але вони такі реальні для мене! Я не можу не зважати на них — це вже стало частиною моєї плоті й крові. Якщо я колись і візьму шлюб, то тільки з якоюсь славетною особою.
— А чому б вам і не вийти заміж! — скрикнув я. — Ви належите до жінок, які захоплюють чоловіків. Дозвольте мені спробувати — і побачите, до чого я здатний. Ви ж тільки-но казали, що ми мусимо самі знаходити нагоду, аби виявити своє геройство, а не чекати, доки та нагода сама припливе нам у руки. Подивіться на Кляйва — якийсь клерк, а завоював Індію. Свідчуся небом, і в наше віконце загляне сонце!
Мій ірландський запал викликав усмішку Ґледіс.
— Чому б ні? — сказала вона. — У вас є всі потрібні дані — молодість, здоров’я, сили, енергія. Мені було боляче вас слухати, а тепер... тепер я страшенно радію, що мої слова спричинили такий ваш настрій.
— А коли б я зробив?..
Тепла оксамитова рука затулила мені рота.
— Годі вже, сер! Ви і так уже на півгодини запізнилися до редакції. У мене просто не вистачало духу нагадати вам про це. Але з часом, якщо ви завоюєте собі місце у світі, ми, гадаю, повернемося до нашої сьогоднішньої розмови.
Ось як сталося, що того листопадового туманного вечора я наздоганяв трамвай до Кембервелу[4] з розпаленим серцем і рішучим наміром не чекати й доби, аби вчинити якесь геройство, гідне моєї коханої. Але чи була на величезній земній кулі хоча б одна людина, яка могла би передбачити, яких неймовірних форм набуде це геройство і яким дивовижним шляхом ітиму я до нього?
Читачеві може здатися, що цей вступний розділ не має нічого спільного з подальшими подіями. А втім, без нього не було б ані цих подій, ані розповіді про них. Порвати, як то зробив я, з минулим і поринути в таємниче, загадкове невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто вірить, що героєм можна бути скрізь, і той, хто докладає зусиль до здійснення геройського вчинку. Уявіть, як провів я — зовсім незначна величина — вечір у редакції «Дейлі-газетт», де всі мої думки були зосереджені лише на тому, як стати героєм, гідним моєї Ґледіс. Невже через жорстокосердя чи через дитячу примху зажадала вона, щоб я задля її піднесення ризикував своїм життям? Гадаю, таке питання може постати в голові людини літньої — аж ніяк не палкого двадцятитрьохлітнього юнака, якого трусить пропасниця першого кохання.
Розділ II
Спробуйте щастя в професора Челленджера
У нашій «Дейлі-газетт» мені завжди подобався Мак-Ардл, старий, буркотливий, згорблений від постійного сидіння редактор розділу «Свіжі новини». Гадаю, що і я був йому до вподоби. Звичайно, головну роль у конторі відігравав Бомонт. Але Бомонт перебував у розрідженій атмосфері олімпійських висот, і звідти його могли стягнути тільки речі розміром не менші за міжнародну кризу або падіння міністерства. Подеколи ми бачили, як у самотній величі він простував коридорами до своєї святині, і очі його дивились у далечінь, а думки ширяли над Балканами чи Перською затокою. Він був недосяжним для нас. Мак-Ардл працював безпосередньо з Бомонтом, і у всіх наших справах ми зверталися саме до цього редактора. Коли я ввійшов до його кабінету, старий кивнув мені і зсунув окуляри на свою лисину.
— Ну що ж, містере Мелоун, як я чув, працюєте ви добре, — промовив він із приємним шотландським акцентом.
Я схилив голову.
— Вибух у вугільних копальнях ви спромоглися описати напрочуд гарно. Не гіршою була й пожежа в Саусворку. Безперечно, ви маєте хист до описів. Що ви хотіли мені сказати?
— Хотів просити вас зробити мені ласку.
Він, здавалося, скам’янів і навіть уникав дивитися на мене.
— Так-так-так! А в чім річ?
— Чи не думаєте ви, сер, що могли б одрядити мене, давши серйозне доручення від «Газетт»? Я працюватиму якнайкраще і привезу вам гарну статтю в газету чи, може, навіть цілу низку статей.
— Яке саме доручення ви маєте на увазі, містере Мелоун?
— Таке, щоб, виконуючи його, я став би учасником багатьох подій і увесь час наражався на ризик. Запевняю вас, я зроблю все якнайкраще. Що труднішим буде доручення, то краще.
— Вам ніби кортить укоротити собі віку.
— Ні, я хочу виправдати своє існування. І свою працю в нашій «Газетт».
— Дорогий мій містере Мелоун, ви занадто... занадто злетіли. Час зараз не той. Витрати на спеціальних кореспондентів давно не виправдовують себе. І, в усякому разі, такі доручення даються людині з ім’ям. Людині, яка вже завоювала довіру публіки. Білі плями на карті давно заповнені, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Втім, постійте, — додав він і раптом посміхнувся: — До речі, про білі плями. А що коли ми розкриємо одного шарлатана, сучасного Мюнхгаузена, і візьмемо його на глум? Чому б вам не викрити його брехню? Це буде непогано... Ну, як ви на це дивитеся?
— Куди завгодно, що завгодно — мені однаково.
На кілька хвилин Мак-Ардл замислився.
— Цікаво, чи пощастить вам заприятелювати з тим суб’єктом, чи, бодай, потеревенити з ним, — промовив він нарешті. — Ви, здається, маєте здібність викликати до себе симпатію. Може, то тваринний магнетизм чи сила юності — не знаю. Тільки я зазнав цього на собі самому.
— Ви дуже ласкаві, сер.
— Отже, чому б вам не спробувати щастя з професором Челленджером із Енмор-Парку?
Гадаю, що вигляду мене став надто розгублений.
— Челленджер!.. — скрикнув я. — Професор Челленджер, знаменитий зоолог. Це він розтрощив щелепу тому хлопцеві з «Телеграф», Бландлоу.
Редактор зловісно всміхнувся.
— То й що? Хіба ж ви не шукаєте пригод?
— Але пригод ділового характеру, сер.
— Саме так! Я не думаю, що він завжди такий нестриманий. Може, Бландлоу потрапив під гарячу руку, може, не зумів знайти правильного підходу до нього. Вам, сподіваюся, пощастить більше, та й поводитиметеся із ним ви, гадаю, набагато тактовніше. Це, я певний, буде корисно і вам, і «Газетт».
— А я, як на те, анічогісінько не знаю про цього професора, — сказав я. — На жаль, я пригадую його ім’я тільки в зв’язку з процесом Бландлоу.
— У мене є деякі матеріали для вас, містере Мелоун, бо я спостерігаю за професором уже не перший день. — Він витягнув із шухляди кілька папірців. — Ось відомості про нього: «Челленджер Джордж-Едвард. Народився в Ларгзі 1863 року. Освіта: місцева гімназія, після неї Единбурзький університет. Асистент при Британському музеї у 1892 році. Старший асистент відділу порівняльної антропології у 1893-му. Звільнений за занадто гостру кореспонденцію в журналах. Одержав золоту медаль за зоологічні дослідження. Член закордонних наукових установ...» Тут сила-силенна різних назв; щось пальців на два петитом[5] — Бельгійська асоціація, Американська академія наук, Ля-Плата тощо. «Колишній президент Палеонтологічного товариства... Секція N Британської асоціації і так далі». Ага, ось... «Наукові праці: „Нотатки про побудову черепа в калмиків“, „Нариси теорії еволюції хребетних“, численні статті, серед яких „Основні помилки теорії Вейсмана“, що викликала жваві дискусії на останньому конгресі зоологів у Відні. „Улюблені розваги: спорт, прогулянки пішки. Член клубу альпіністів. Адреса: Енмор-Парк. Кенсінгтон[6]“».