— І ви не бачили там жодних ознак життя?
— Ні, сер, не бачив. Але протягом кількох тижнів, коли ми стояли табором біля підніжжя скелі, ми не раз чули знизу якийсь дивний шум.
— А тварина, яку намалював американець? Як ви пояснюєте походження того малюнка?
— Гадаю, що він спромігся піднятися до верхів’я гірського кряжу й бачив її звідти. Отже, це доводить, що шлях на гору існує. Ми знаємо також, що шлях той дуже важкий, бо інакше тварини зійшли б униз і порозселювалися по всій країні. Тепер вам, сподіваюся, зрозуміло?
— А як вони опинилися на горі?
— Не думайте, що на це питання складно відповісти, — сказав професор. — Тут може бути тільки одне пояснення. Ви, певно, чули, що Південна Америка — материк гранітний. В одній із точок його поверхні, за дуже давніх часів, унаслідок вулканічного процесу стався несподіваний зсув пластів. Ті скелі — з базальту, отже — вулканічного походження. Площа — така, мабуть, як Сасекс, завбільшки — піднялася вгору разом з усім, що на ній було, і завдяки своїм стрімким бокам, розмитим до того ж водою, відокремилася від навколишнього світу. Які ж були наслідки цього? Звичайні закони природи там уже не діяли. Умови, що деінде спонукали до змагання за життя, тут нейтралізувалися чи змодифікувалися. Тварини, які повимирали скрізь, тут вижили. Ви маєте пам’ятати, що і птеродактиль, і стегозавр — тварини юрської доби, а отже, існували в сиву давнину і збереглися там тільки через якісь незвичайні обставини.
— Ваші свідчення не викликають сумніву, і вам лишається лише викласти їх у відповідній установі.
— Так із простоти сердечної думав, бува, і я, — гірко промовив професор. — Можу сказати вам лише одне — не так сталося, як бажалося. Слова мої стріли з недовірою, обумовленою почасти дурним розумом, почасти заздрістю. А в мене не така вдача, сер, щоб чіплятися до людей, коли вони не ймуть мені віри, та доводити свою правоту. Побачивши, що мені не вірять, я вирішив не показувати нікому й тих речових доказів, які в мене були. Я зненавидів саму тему і ніколи більше не торкався її. Коли до мене завітали такі, як ви, сер, представники дурної громадської цікавості, я сам не свій був від злості й не міг стримати себе. Я досить палкий від природи, а коли мене роздратують, просто звірію. Та ви, боюся, мали вже нагоду пересвідчитися в тому.
Я не відповів і тільки потер підбите око.
— Дружина часто дорікає мені моєю нестриманістю, та я думаю, що кожна порядна людина на моєму місці вчинила б так само. Та я вирішив сьогодні ввечері показати добрий приклад витриманості й контролю над самим собою. Запрошую й вас бути присутнім на виставі, — він простягнув мені візитівку. — Як бачите, містер Персіваль Уолдрон, досить-таки відомий зоолог, читає сьогодні в залі Зоологічного інституту лекцію за темою «З темряви тисячоліть». Мене запрошено до президії й доручено виголосити подяку лекторові. Дякуючи, я намагатимусь, надзвичайно делікатно й тактовно, зробити кілька зауважень, що мають зацікавити аудиторію. Може, хтось навіть зажадає додаткових пояснень. Нічого спірного, розумієте; лише кілька думок, що наштовхуватимуть на думку про існування глибших проблем. Я триматиму себе в руках, присягаюся. Подивимось, чи не можна в такий спосіб досягти кращих наслідків.
— І ви дозволите й мені бути присутнім на тих зборах? — спитав я із запалом.
— Звичайно, — сердечно відповів Челленджер. Він умів причарувати не гірше, як відштовхнути вас своєю нестриманістю. Любо було дивитися, як він приязно всміхається. Щоки його між примруженими очима й довгою чорною бородою роздувалися тоді, мов два червоні яблука. — Неодмінно приходьте. Мені буде приємно знати, що в залі є хоч один спільник, нехай навіть такий неосвічений, як ви. Народу там, я думаю, буде багато, бо Уолдрон, дарма, що він абсолютний шарлатан, користується популярністю. Ну, містере Мелоун, я приділив вам значно більше часу, ніж хотів. Одна особа не має права монополізувати на свою користь те, що належить цілому світові. Буду радий побачити вас сьогодні ввечері. Між іншим, ви ж розумієте, що наша розмова не має набувати розголосу.
— Але Мак-Ардл, мій редактор, захоче знати, як я виконав його доручення.
— Скажіть йому, що хочете. Перекажіть, до речі, що в разі коли він пошле до мене ще когось, я змушений буду завітати до нього особисто, і прийду з канчуком[13]. У будь-якому разі ви відповідатимете, якщо будь-коли моя розповідь з’явиться в пресі. Ну то добре, отже, о пів на дев’яту в Зоологічному інституті.
Останнім, що я побачив, коли прощався з професором, були його червоні щоки, синьо-чорна хвиляста борода і задерикуваті очі.
Розділ V
Стосовно цього можна те сперечатися
Чи то від фізичної втоми, чи то від моральної, але я залишив будинок професора в трохи пригніченому стані. Голова йшла обертом, а в мізках крутилась одна-єдина думка про те, що Челленджер мав рацію: відкриття його матиме вражаючі наслідки, а наша розмова, якщо він дасть дозвіл на її друк, стане справжньою сенсацією в «Газетт». На розі вулиці стояло таксі; я скочив у нього й поїхав до редакції. Мак-Ардл, як звичайно, був на своєму посту.
— A-a-a, — запитливо протягнув він, — ну, як справи? Можна подумати, що ви воювали, молодий чоловіче. Бачу, що він встиг завдати вам жару!
— У нас спершу сталося маленьке непорозуміння.
— Що за людина! А ви як поводились із ним?
— Згодом він трохи оговтався, і ми розмовляли зовсім як товариші. А зрештою, я від нього нічого не добувся, принаймні такого, що можна було б надрукувати.
— Я не цілком поділяю вашу думку. Він підбив вам око — це вже матеріал для друку. Ми живемо не за доби терору, містере Мелоун. Треба врешті-решт приборкати цього суб’єкта. Завтра я напишу передовицю, від якої в нього волосся стане сторчма. Розкажіть мені все докладно, і я його пропечу назавжди. «Професор Мюнхгаузен» — як вам подобається назва для статті? Або «Професор Челленджер — воскреслий Каліостро». Згадаймо в його особі всіх брехунів та дурисвітів, відомих нам з історії. Я виведу його на чисту воду.
— Я не робив би цього, сер.
— Чому?
— Бо він аж ніяк не брехун і не дурисвіт.
— Що-о-о? — заричав Мак-Ардл. — Невже ви хочете сказати, що вірите його дурним вигадкам про мамонтів, мастодонтів та велетенських морських гадюк?
— Я не знаю, чи вигадки це, і не чув, щоб він розповідав про тих тварин. Але я вірю, що він відкрив щось нове.
— Тоді чого ж ви не напишете про це?
— Я дуже хотів би написати, та обіцяв, що мовчатиму. Тільки за такої умови він згодився розповісти мені дещо. — У кількох словах я розказав про свою зустріч із професором.
Мак-Ардл недовірливо хитав головою.
— Гаразд, містере Мелоун, — сказав він нарешті, — але про сьогоднішнє вечірнє засідання ви, сподіваюся, мовчати не обіцяли. Мені здається, що звіту про нього не надрукує жодна газета, бо про Уолдрона писали вже двадцять разів, а про те, що там буде й Челленджер, ніхто не знає. Якщо нам пощастить, ми заробимо на цьому. Ви в будь-якому разі йдіть туди й дайте нам вичерпний звіт. Я чекатиму на вашу статтю до дванадцятої ночі.
Того дня я мав багато клопоту, рано обідав і за обідом коротенько розповів про свої пригоди Тарпу Генрі. Той вислухав мене зі скептичною посмішкою й вибухнув сміхом, коли довідався, що професор перетягнув мене на свій бік.
— Таких звірюк, любий мій, у реальному житті не буває. Вчені не роблять великих відкриттів без речових доказів. Залиште ці історії новелістам. Ваш професор хитріший за всіх мавп Лондонського зоологічного саду. Це абсолютна нісенітниця.
— А той поет-американець?
— Не існував ніколи.
— Але я бачив його альбом!
— Альбом професора.
— Ви думаєте, він сам намалював ту тварину?
— Звісно, він. А хто ж іще?
— Ну, нехай. А фотографії?