Висипавши її на вимочку в себе на столі, він побачив, що це жовтувато-руда іржа.
З хвилину офіцер тупо вдивлявся в цю потерть. Потім кинувся до телефону.
— Метьюз, — сказав він, — негайно покладіть трубку!
Коли телефон кламцнув, офіцер набрав інший номер.
— Алло, вартовий пост! Зараз повз вас пройде один чоловік, ви знаєте його, це сержант Голліс. Зупиніть його, застрельте, убийте, коли треба! Ні про що не розпитуйте, вбийте сучого сина, чуєте? Це ваш начальник говорить. Так, убийте його, чуєте?
— Але, пробачте… — почав розгублений голос на тому кінці. — Я не можу, просто не можу!..
— Якого біса «не можу»! Що це означає?
— Тому що… — Голос урвався. Чути було, як вартовий десь там за милю хекає в слухавку.
Офіцер шарпнув телефон:
— Слухайте мене, слухайте. Тримайте зброю напоготові!
— Я нікого не можу застрелити, — пробурмотів вартовий.
Офіцер знесилено сів у крісло і, заплющивши очі, з півхвилини відсапувався.
Десь там зараз — йому не треба ні самому бачити, ані чути чиїхось свідчень — ангари розсипалися на м’яку руду іржу, літаки ставали буруватим порохом, що його розвіює вітер, а танки повільно осідали у розжарений гудрон шляхів, тонули, мов динозаври (так він їх назвав, здається) в доісторичних асфальтових болотах. Ваговози розпадалися в коричнюватих омахах диму, шофери вискакували на дорогу, і тільки самі шини все котилися вдалину.
— Сер… — озвався вартовий, що десь там бачив усе це в живі очі. — О Боже!
— Слухайте, слухайте мене! — закричав офіцер. — Біжіть за ним, зловіть його, задушіть голіруч, лупіть кулаками, переламайте йому ребра, скрутіть в’язи, що завгодно, аби лиш схопити його! Я зараз у вас буду!
Він кинув слухавку.
Інстинктивним рухом він шарпонув нижню шухляду стола, де лежав його пістолет. У новенькій шкіряній кобурі було повно червонястої іржі. Офіцер вилаявся і вискочив із-за столу.
Підбігаючи до дверей, він схопив стільця. «Дерево, — промайнула думка. — Добре старе дерево, добрий старий клен». Він гепнув ним об стіну, раз і другий, поки не розсадив його. Потім ухопив одну з ніжок і міцно затис у кулаці. Лице йому побагровіло, рот був широко відкритий, ніздрі роздимались із свистом. Він ударив себе по долоні тією ніжкою, пробуючи її на міцність.
— Нічого, згодиться, хай йому чорт! — вигукнув він.
Дико закричавши, він вибіг з кімнати і хряснув за собою дверима.
Примітки
Фантастичне оповідання «Лис і ліс» («The Fox and the Forest») вперше було надруковане в журналі «Кόльєрс» (Collier’s) у травні 1950 р., а за рік з’явилося на сторінках авторського збірника «The Illustrated Man» [49]. У радіопостановці Національної телерадіомовної компанії NBC «X Minus One» (1950), а також короткій збірці «The Dragon Who Ate His Tail» (Дракон, що вкусив себе за хвоста) мало заголовок «То the Future» (У майбутнє).
Перший переклад українською: Гра в котика-мишки (пер. Євгена Крижевича) // 451° за Фаренгейтом. — К.: Веселка, 1985. (Існує припущення, що український переклад міг виконуватися з орієнтацією на текст класичного російського перекладу авторства Нори Галь «Кошки-мышки», 1965 р.)
Фантастичне оповідання «The Last Night of the World» вперше з’явилося на сторінках авторського збірника оригінальних оповідань «The Illustrated Man» (Людина-картинка) (1951), згодом — у ретроспективній компіляції «The Stories of Ray Bradbury» (Оповідання Рея Бредбері) (1980). Публікувалося в антологіях Джоан Кан «The Edge of the Chair» (Край стільця) (1967), «The Graveyard Shift» (Нічна зміна) (1970), а також збірці «Wolfs Complete Book of Terror» (Велика книга жаху) (1979) за редакцією Леонарда Вулфа.
В інтерв’ю із Семом Веллером (оприлюднені у 2010 р.) автор згадував, що на апокаліптичний сюжет оповідання його наштовхнули роздуми про випробування американської атомної зброї на атолі Еневатак (Еніветок) (група Маршалловых островів, Тихий океан) у 1948–1958 рр.
Українською перекладено вперше.
Фантастичне оповідання «The Murderer» було написане приблизно наприкінці 40-х рр. минулого століття, а побачило світ на сторінках оригінального збірника Рея Бредбері «The Golden Apples of the Sun» (Сонце — яблука злотаві) (1953). Згодом публікувалося в антологіях «Twice Twenty-two» (Двічі по двадцять два) (1966), «The Stories of Ray Bradbury» (Оповідання Рея Бредбері) (1980), а також міжавторських збірках «Valence and Vision: A Reader in Psychology» (Валентність і видіння: Читанка із психології) (1974, редактори — Річ Джоунс і Річард Роу) та «Science Fiction Stories» (Науково-фантастичні оповідання) (1975, редактор — Джон Фостер). Оповідання було адаптоване для телеекрана («Кіно від Рея Бредбері» / The Ray Bradbury Theater, 1990) і театральної сцени (2013).