— Он іде містер Торохтій, — крикнув йому вслід Мелтон, а тоді повернувся і глянув на Сьюзен. — Ей, а це хто у нас плаче? Сніданок — не час для плачу. Чи не так?
О дев’ять п’ятнадцять Сьюзен з балкона свого номера дивилася на площу. Містер Сімс сидів там, акуратно поклавши ногу на ногу, на вигадливо кованій бронзовій лаві. Відкусивши кінчик сигари, він трепетно її запалив.
Сьюзен почула гудіння мотора: з далекого гаража по крутому схилку брукованої вулиці повільно рухався Вільям у своїй машині.
Автівка набирала швидкість. Тридцять, сорок, п’ятдесят миль на годину. Перелякані кури розліталися з-під коліс.
Містер Сімс зняв білу панаму і витер розпашіле чоло, знову надів панаму, а тоді побачив автівку.
— Вільяме! — закричала Сьюзен.
Машина із гуркотом врізалася об край тротуару, підлетіла і понеслася по тротуарних плитах до зеленої лави, де містер Сімс аж тепер дав спокій сигарі, потім скрикнув, змахнув руками і… машина врізалася в нього. Його тіло злетіло у повітря… потім — униз, униз! — глухо гепнулося на плити.
Автівка із зламаним переднім колесом зупинилася на протилежному кінці площі. Почали збігатися роззяви.
Сьюзен повернулася у кімнату, закривши за собою балконні двері.
Опівдні, тримаючись за руки, поблідлі, вони спускалися сходами мерії.
— Adiόs, señor, — гукав мер їм услід. — Señora.[10]
Вони зупинилися на площі, де біля кривавих плям все ще товпилися люди.
— Чи допитуватимуть вони тебе ще раз? — запитала Сьюзен.
— Ні, ми все з’ясували. Це був нещасний випадок. Я втратив контроль над автівкою. Я плакав перед ними. Господь знає, як мені хотілося виплакатися. Дуже хотілося. Я ненавиджу себе за це вбивство. Я ніколи в житті не робив чогось подібного.
— Вони не передадуть справу у суд?
— Йшлося і про це, але, здається, не передадуть. Мої відповіді їх переконали. Вони дійшли висновку, що це був нещасний випадок. Справі кінець.
— Куди ми відправимося? У Мехіко? В Уруапан?[11]
— Автівка у майстерні, її обіцяли перемонтувати десь на четверту годину. Тоді ми відразу ж заберемося звідси.
— За нами не стежитимуть? Хіба Сімс працював сам-один?
— Не знаю. Але, гадаю, ми їх трохи випередили.
Коли вони підходили до готелю, звідси саме виходили фільмарі. Містер Мелтон, суплячись, відразу попрямував до них.
— Е-е-е, я чув, що трапилося. Кепська справа. З вами все гаразд? Чи не бажаєте трохи розважитися?
— Ми робимо деякі пробні зйомки там, на вулиці, варт лише трохи піднятися вгору. Якщо бажаєте глянути, то ласкаво просимо. Ходімо, вам буде корисно.
Вони пристали на це.
Поки налаштовували плівкову кінокамеру, Тревіси стояли на бруківці. Сьюзен дивилася на дорогу, що вела вниз — на шосе, вздовж якого — піраміди, руїни, містечка, де тиснява глиняних хатинок, і жовтих стін, і синіх стін, і пурпурових стін, і суцільне жаріння буґенвілій, а наприкінці шосе — Акапулько і море. Ми проїдемо цими дорогами, думала вона, ми постійно триматимемось людних місць — натовпів, базарів, вестибюлів, ми наймемо поліцейських охороняти наш сон, ми будемо замикатись на подвійні замки, і ніколи не залишимось на самоті, і завжди пам’ятатимемо, що перший-ліпший перехожий може виявитися Сімсом. Ми ніколи не дізнаємось, чи нам пощастило обдурити Шукачів, назавжди збивши їх зі сліду. І завжди там, у Майбутньому, тільки й чекатимуть тої миті, коли нас упіймають, коли нас повернуть, чекатимуть зі своїми бомбами, щоби нас спалити, згноїти своїми хворобами, чекатиме їхня поліція, щоби дати команду: «Служи! Перекид! Стрибай через обруч!» І тому нам доведеться блукати тим лісом до самої смерті, ніколи не зупиняючись на перепочинок, і спокій нам навіть приснитись не зможе.
Зібралися роззяви, щоби поглянути на зйомки. Сьюзен тим часом поглядала і на юрбу, і на вулицю.
— Помітила щось підозріле?
— Ні. Котра година?
— Третя. Автівка мала би бути вже майже готова.
Пробна зйомка закінчилася о третій сорок п’ять. Усі разом повертались у готель, розмовляли. Вільям затримався біля гаража. Вийшовши звідти, він схвильовано повідомив: «Ремонт закінчать біля шостої».
— Але це вже точно, не так як цього разу?
— Встигнуть, не хвилюйся.
У вестибюлі готелю вони роззиралися, шукаючи самотніх подорожан, чоловіків, схожих на Сімса, котрі ніби щойно з перукарні і пропахли сигаретним димом та одеколоном, проте вестибюль був порожній. Підіймаючись сходами, Мелтон сказав:
— Ну, день сьогодні видався довгий і важкий. Не завадило би перехилити чогось. Як щодо мартіні? Чи пива?
11
Уруапан — (ісп.