Він хихотнув із цього. Я — ні.
— Якщо ти просто хотів поговорити, чого тут нишпорив? — запитав я.
— Не зміг приборкати свою цікавість, побачивши отих от у дзеркалі.
— Ти тут уперше?
— Так!
— З ким ти?
— З Добрим Доктором.
— Маю подружку на ім’я Сірохвістка. Вона кішка. Вона нерідко буває неподалік. Якщо мені здасться, що ти замислив якусь капость, я дозволю їй регулярно заходити в будинок.
— Зараза, я не хочу неприємностей! Обійдімося без кішки!
— Гаразд. То що ти пропонуєш і чого хочеш навзамін?
— Хочу, щоби ти розповів мені про всіх гравців, що їх ти знаєш, і сказав, де вони живуть.
— А мені що за це?
— Я знаю, де схованка Графа.
— Ночовій збирався це вивідати.
— Йому бракує вправності, щоби прослідкувати за Голкою в лісі. Сови не кажани, зиґзаґами не літають.
— Може, і слушно кажеш. Відведеш мене туди?
— Так. В обмін на список інших.
— Гаразд, — відказав я. — Але це ти прийшов до мене. Тож я й визначу умови. Спершу покажи те місце. Тоді я розповім, хто ще грає.
— Згода.
— А як тебе звати?
— Бубон, — відповів щур.
Я позадкував:
— Ходімо!
Надворі було зимно, вітряно і вільготно. На заході низько висіло кілька хмар. Зірки здавалися дуже близькими.
— Куди? — запитав я.
Він показав на південний схід і рушив у тому напрямку. Я — вслід.
Щур перетнув кілька полів, дійшовши зрештою до купки дерев. Він увійшов туди.
— Оце і є той ліс, де Голка міг би відірватися від Ночовія? — запитав я.
— Так.
Він вів мене поміж дерев. Нарешті ми дісталися дуже кам’янистої галявини, і він спинився.
— То що? — сказав я.
— Це тут.
— Що це?
— Залишки старої церкви.
Я пішов уперед, винюхуючи. Нічого підозрілого...
Я видерся на низький пагорб, на якому покоїлися руїни. Між кам’яних брил помітив отвір. Зазирнувши, встановив, що він іде вглиб.
— Там заглибина, — сказав я, — наче це не завжди був перший поверх. Ніби значна частина споруди завалена, позаростала... Ми ж насправді над руїнами, чи не так?
— Не знаю. Я ніколи не спускався, — відповів він. — Це не те місце. Цвинтар — під пагорбом, ось там.
Він рушив у вказаному напрямку, я — вслід. Навколо було кілька впалих, напівзагрузлих у землю межових каменюк. Тоді ми прийшли на руїни чогось іще більшого. Я збагнув це, побачивши, що кам’яні гряди в землі були колись верхівками стін крипти. Вони поросли травою. Бубон забіг просто туди й зупинився.
— Бачиш, ондечки діра, — сказав він. — Його бебехи там.
Я підійшов і зазирнув. Було надто темно, щоб я міг щось розрізнити. Я пошкодував, що з нами немає Ночовія або Сірохвістки.
— Мушу повірити тобі на слово, — сказав я. — Поки що.
— Тоді кажи мені обіцяні ймення та місцини.
— Скажу дорогою звідси.
— Що, нервуєшся тут?
— Цього місяця ліпше на ризик не йти, — відказав я.
Він реготнув:
— Дуже кумедно.
— Еге ж, правда? — відповів я.
Над дерева виплив умирущий місяць, освітливши нам путь.
Як б’є північ, я дістаю мову. Я встав і потягнувся, чекаючи, доки дзиґарі віддзвенять. Джек, піднявшись спеціально для цього, поглянув на мене з веселою цікавістю.
— Що, Нюху, жвавий день видався? — спитав він.
— Поки ти спав, до нас приходили, — сказав я. — Щур Бубон. Супутник Доброго Доктора.
— І що?
— Ми уклали угоду. Перелік гравців в обмін на розташування могили Графа. Він сказав, що вона на кладовищі при зруйнованій церкві на південному сході. Показав мені, де саме.
— Добра робота, — похвалив Джек. — Як це впливає на твої розрахунки?
— Важко сказати. Маю це обміркувати, а тоді трохи погуляти.
— Але Гра щойно почалася, — сказав він. — Ти ж знаєш, що картина може змінитися.
— Правда, — відказав я. — Але ми принаймні трохи ліпше поінформовані, ніж раніше. Звісно, для певності тре’ перевірити вміст крипти вдень. Гадаю, зможу переконати Сірохвістку зробити це.
— Не Вапнюгу?
— Кішці я довіряю більше. Якщо вже мушу ділитися інформацією, то волів би саме з нею.
— То ти знаєш, на чиєму вона боці?
Я похитав головою.
— Ні, просто дослухаюся до своїх відчуттів.
— Вона говорила про свою хазяйку, Джилл?
— Нічого докладного.
— Мені здається, та пані молодша, ніж із себе вдає.
— Це можливо. Я просто не знаю. Не бачився з нею.
— А я бачився. Дай знати, якщо кішка розповість про їхню приналежність.
— Обов’язково, але вона такого не розповідатиме. Якщо тільки я не буду, а я не збираюся.
— Тобі видніше.
— Так. Жодне з нас на цьому етапі нічого не здобуде, добровільно розкривши карти. Натомість наша співпраця може від цього погіршитися. Звісно, якщо тільки в тебе немає якоїсь нагальної потреби в інформації, про яку мені невідомо. Що ж, тоді...
— Розумію. Ні. Хай буде, як є. А щодо когось із інших ти це вже дізнався?
— Ні. Сьогодні виходимо?
— Ні. Наразі все. Маєш плани?
— Трохи розрахунків і багато відпочинку.
— Добра думка, як на мене.
— Пам’ятаєш той раз у Діжоні[3], де та пані з протилежного боку спромоглася тебе відволікти?
— Таке хіба забудеш. А чому ти питаєш?
— А, так. Просто згадую. На добраніч, Джеку.
Я рушив у свій улюблений куточок і влігся, примостивши голову на лапи.
— Добраніч, Нюху.
Я слухав, як його кроки віддаляються. Пора було завітати до Рикуна, попідвищувати свою кваліфікацію з вистежування. Невдовзі світ кудись пропав.
8 жовтня
Уночі й уранці я подумки накреслив нові лінії, але домалювати картину до задовільного стану не встиг — до нас прийшли.
Коли у двері подзвонили, я двічі гавкнув для годиться. Господар підійшов до дверей, а за ним і я.
На ґанку всміхався рослий і кремезний чорнявий чоловік.
— Привіт! — сказав він. — Мене звуть Ларрі Телбот. Я ваш новий сусід. Подумав, забіжу-но до вас, засвідчу повагу.
— Чи не зайдете на чашечку чаю? — сказав Джек.
— Дякую.
Джек провів його до вітальні, усадовив і, вибачившись, пішов на кухню. Я залишився спостерігати за гостем. Телбот кілька разів глянув на свою долоню. Тоді обдивився мене й сказав:
— Хороший пес.
Я розтулив рота, вивалив язика й кілька разів хекнув. Але до нього не пішов. Щось у його запаху мене бентежило, стримано натякаючи на дикість.
Джек повернувся з чаєм і печивом на таці. Вони трохи потеревенили про місцину, погоду, недавню серію грабунків могил, убивства. Я спостерігав, як ці двоє чималих чоловіків хижого вигляду посьорбували чай, обговорюючи екзотичні квіти, що їх вирощував Телбот, і те, як ці рослини почуваються в нашому кліматі, хай навіть і не просто неба.
Тут із горища донісся жахливий грюк.
Я негайно вибіг і помчав сходами нагору. На поворотах мене заносило. Ще одні сходи...
Двері шафи були відчинені. Те, що в ній раніше сиділо, тепер стояло зовні.
— Воля! — оголосило воно, розминаючи кінцівки, згортаючи й розгортаючи темні лускаті крила. — Воля!
— Дідька лисого! — сказав я, вищиривши зуби, і стрибнув.
Поцілив йому точно в центр тулуба, збивши назад у шафу. Клацнув зубами двічі — ліворуч і праворуч, коли воно намагалося мене схопити. Припав до підлоги, вкусив за ногу. Рикнувши, знову кинувся на нього, націлившись у писок.
Воно відсахнулося, відступило в глиб своєї в’язниці, залишивши по собі тяжкий пах мускусу. Я затріснув стулки плечима, став дибки й спробував замкнути замок лапою. Увійшов Джек і зробив це замість мене. У правиці він недбало тримав свого ножа.
— Ти, Нюху, зразковий сторож! — похвалив мене господар.
За хвилю ввійшов Ларрі Телбот:
— Проблеми? Допомогти?
Перш ніж повернутися, Джек сховав клинок.
3
1895 року під французьким містом Діжон загинула одна із жертв серійного вбивці на прізвище Ваше — так званого французького Джека-Різника. Можливо, автор натякає на це (проте дія роману, найімовірніше, розгортається раніше, див. дальші примітки).