IV
Запалюєш сірника, тремтячою рукою
гортаєш запилюжені, як сходи,
сторінки, здмухуєш волосинку золоту,
що впала на вбрання жони, одягненої так,
як тоді вдягалися Божі Матері,
читаєш латину і не можеш ніяк
зрозуміти, чи то назви троянд,
а чи імена павуків, бо й вони
подібні до тебе, у червоній сорочці,
з лапками, підібганими
від холоду, з бульбусами
і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку,
на одну менше,
і гасне сірник, і рука не тремтить.
V
Madeleine Paris
Синя, з білою облямівкою,
вчора Тома її забула,
забула її, принісши вина та хліба,
слухаючи про мою улюблену іграшку;
— може іграшкою стати скорпіон? —
засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,
де плавала ця мала жовта тварина,
і як пояснити, коли навіть католики,
охайні троянди целібату — і ті не мають
вірогідного висновку,
стрункого й палючого,
і прохолодного,
як собор, де химери, цокаючи кам'яними
кігтями, перебігають вогкою підлогою,
нічого не забуваючи, нічого не пам'ятаючи,
вистромивши жала, заплющивши сині очі.
Амінь.
***
Вікторові Морозову
Минаючи мов сон або старе кіно,
ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.
Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,
і світиться у ніч одним-одне вікно.
Це шурхотіння слів і втомлених речей,
ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,
утворюють на мить дорогоцінне шкливо,
в той час, коли усе, без сумніву, тече.
І, може, саме так збувається «т е п е р», —
у снах або дощах, поезіях чи кінах,
у мандрах по чужих та рідних українах,
у всьому, що собі народжує т е б е.
***
Я знаю, що вже зріє у мені
Троянда чорна, наче та черниця.
Вона зійде рум'янцями на лицях,
Розтане у ласкавому вогні.
Але не попіл, тільки ранній сніг
Лягатиме на пагорби столиці,
Кричатиме тривожно сіра птиця
В безлюдній світанковій тишині.
Мій перевізник мовчки відштовхнеться
Від берега, що диким зостається,
Плюндруючи святі дари богів;
Не витримаю, ще раз озирнуся,
Та за густими лавами снігів
Нічого не побачу — й посміхнуся.
***
Поглянь на тих, кого бездумна hýlē[2]
Взяла одного разу у полон,
На цей похмурий, виснажений сон
Душі й самозакоханого тіла.
Їм сниться, що попереду могила,
Буття землею, гробаками, тлом;
Закутавшись у червінь папілом,
Танцюють і брунькуються щосили.
Анальфабет, месія та пророк
Ведуть розмову про останній строк,
За пляшкою в прокуреному лігві,
Не вміючи узяти інший тон,
Яким говорять з нами зорі стиглі
бо щойнопрочитаний «Федон».
***
Слова і речі, вечір і сова,
Цитрина пахне, чай парує свіжий,
Цей тихий грудень, ці поля безсніжні —
Немов душа, праюна і жива.
Усе намарно. Отже, так бува:
Покинувши Господень дім поспішно,
Ми сміло падаєм у прірву ніжну,
Гадаючи, що це потрібно вам.
Але, брудну і дику вчувши мову,
Побачивши, що ви готові знову
Дитину й ангела безжурного звести, —
Вертаємо з одвічного Содому,
Який уже нікому не спасти,
До навстежи одчиненого дому.
***
Село в снігах і пес побіля ніг,
Ранкова тиша соняшного грудня;
Ти грав стару мелодію на лютні,
Тепер стомився і відклав її.
Пісні, які ти чув колись у сні,
Забулися, зоднаковіли в буднях,
Легке хлоп'яче серце стало трудним,
А очі — недовірливі й сумні.
Невже це ти? Невже тепер довіку
Оцього недоріку і каліку
Тягатимеш понуро на плечах?