Выбрать главу

— Певна річ, твої слова видаються переконливими...

— Саме так. Звісно, це зовсім не означає, що ті, кого зібрав докупи Боргезе, не були армією Бранкалеоне[155], де разом з дідусями, сповненими ностальгії (самому Боргезе було вже за шістдесят), були чиновники та навіть лісники. І не питай мене, чому саме лісники — може, після війни, коли повирубували дерева, їм не було чого робити? Утім, те збіговисько було здатне на лихі речі. З правових документів, які з’явилися згодом, випливає, що на Лучо Джеллі покладали завдання схопити президента республіки, яким тоді був Сарагат[156], а судновласник з Чивітавек’я надав свої власні торговельні кораблі, щоб перевезти на Сицилію тих, кого схопили заколотники. І ти не повіриш, хто був задіяний в операції! Отто Скорцені,той, що звільнив Муссоліні з ув’язнення на гірському хребті Гран Сассо у 43-му! Він досі працював, адже був ще однією людиною, яка уникла жорстокої повоєнної чистки, у ЦРУ. Він мав забезпечити, щоб США не чіпали заколотників, аби привести до влади військову хунту «центристів-демократів». Ти лишень поміркуй, який лицемірний задум! Але на подальших допитах не витягли на світ Божий одного: вочевидь, Скорцені[157] не втрачав зв’язку з Муссоліні, який багато чим йому завдячував, й, імовірно, мав забезпечити повернення дуче із заслання, щоб створити героїчний образ, якого потребували заколотники. А тепер слухай мене уважненько: переворот ретельно готували ще з 1969-го, ще з часу різанини на майдані Фонтана, яка мала покласти цілковиту відповідальність на лівих і підготувати психологічно громадськість до повернення старого порядку. Боргезе займався міністерством внутрішніх справ, міністерством оборони, керівниками PAI[158], засобів масової інформації (радіо та телефонний зв’язок), а також виведенням опонентів з парламенту. І це не мої власні вигадки, адже згодом знайшли текст виступу, який Боргезе мав озвучити на радіо, у якому йшлося приблизно про те, що нарешті прийшли очікувані політичні зміни. Клас, який був при владі двадцять п’ять років, довів Італію до краю загибелі як економічного, так і морального, військові та сили правопорядку підтримують захоплення влади заколотниками. «Італійці, — так закінчувалася промова Боргезе, — повертаючи у ваші руки славний зелено-біло-червоний прапор, усі разом голосно прокажемо наш славень любові: “Хай живе Італія!”». Типова муссолінівська риторика.

— Уночі з 7 на 8 грудня (нагадував мені Браггадочо) у Римі зібралося кількасот заколотників, почали роздавати зброю та амуніцію, двоє генералів зайняли міністерство оборони, ватага озброєних лісників вийшла в ефір у РАІ. У Мілані готувалися захопити містечко Сесто Сан Джованні, яке було звичним укріпленням комуністів.

І раптом що трапляється? Коли ніби увесь задум мав увінчатися успіхом (сказати б, заколотники тримали у руках Рим), Боргезе сповіщає усіх, що операцію призупинено. Згодом скажуть, що це вірні державі люди протистояли змові, але ж у такому разі вони б могли заарештувати Боргезе напередодні, не чекаючи, поки Рим заповнять ущерть лісники в мундирах. Хай там як, а все згортається майже нишком, а заколотники здаються майже без ексцесів. Боргезе тікає в Іспанію, лише кілька телепнів не уникли арешту, але всім присудили «утримання» у приватних клініках, а до декого з них під час стаціонару навідується Мічеллі, який обіцяє захист в обмін на мовчання. Стосовно кількох парламентських розслідувань, про які у пресі майже не пишуть, громадська думка дізнається про них узагалі лише три місяці по тому. Я не хочу знати, що трапилось, мене цікавить те, чому переворот, який так ретельно готували, скасували за кілька годин, перетворивши досить серйозний захід на фарс. Чому?

— Це я тебе питаю.

— Скидається на те, що я єдиний поставив собі таке питання, бо, звісно, мабуть, єдиний, хто знайшов відповідь, котра очевидна, як білий день: тієї ночі приходить звістка, що Муссоліні, хоч би вже й перебуваючи на території країни, щоб повернутися, несподівано помер (що, зважаючи на його вік та на те, що його кидали туди й сюди, як поштову посилку, зовсім неймовірним не видається). Переворот відмінили, бо його харизматичний символ зник, і цього разу по-справжньому, двадцять п’ять років по тому, як його вже визнали мертвим.

Очі у Браггадочо палали. Ніби висвітлювали теорію про черепи, які нас оточували. Руки у нього тремтіли, на губах виступила біла слина, він схопив мене за плечі: розумієш, Колонно, ось як я відтворив події!

— Якщо я добре пригадую, був же ще й судовий процес...

— Маячня! Андреотті погодився на співпрацю, щоб усіх покрити, тому за ґрати потрапили лише другорядні персонажі. Питання в тім, що все, про що ми знали, — вигадка або спотворення, ми прожили в омані наступні двадцять п’ять років. Я ж казав тобі, що ніколи не можна вірити в те, що нам розповідають...

— То це так закінчується твоя історія?

— Е ні, тут розпочинається наступна. Я б, може, й не зацікавився, якби те, що сталося згодом, не було прямими наслідком зникнення Муссоліні. Коли постаті дуче не стало, жодна «Гладіо» не мала змоги сподіватися отримати владу, а натомість радянське вторгнення було чимраз більш віддаленим, бо вони вже поволі наближалися до зникнення. Утім, «Гладіо» не розпустили, навпаки, організація стала дуже ефективною саме після смерті Муссоліні й у прийдешні роки.

— Себто?

— Позаяк уже не потрібно було встановлювати нову владу, скинувши уряд, «Гладіо» докладає усіх своїх таємних зусиль на те, щоб дестабілізувати ситуацію в Італії, щоб прихід лівих до влади став неможливим, щоб підготуватися до нових видів репресій за допомогою всіх юридичних крутійств. Чи ти усвідомлюєш, що до перевороту Боргезе замахів було небагато, як-от різанина на майдані Фонтана, й лише цього року почали створювати Червоні бригади. А наступного року вже починається низка кровопролитних подій? У 1973-му — заклали вибухівку у квестурі в Мілані, у 1974-му — кровопролиття на площі Лоджі у Брешії, того ж року потужна бомба вибухає у потязі Рим—Мюнхен у Баварії, 12 людей загинуло, 48 поранено, — тут увага: мали б знайти Альдо Моро у потязі, от тільки його не впіймали, бо його зняли з потяга в останню мить, щоб підписати важливі документи. А за кілька років ось вам ще одна вибухівка в експресі Неаполь—Мілан. А про справу Моро, у якій дотепер неможливо збагнути, що насправді трапилося, годі й говорити. Ба більше: у вересні 1978 року, за місяць по тому, як обрали нового папу Альбіно Лучіані, його спіткала загадкова смерть. Чи то інфаркт, чи то інсульт, як тоді казали. Утім, чому ж тоді з папських покоїв зникли його особисті речі: окуляри, капці, нотатки та флакон «Ефортилу» — ліків для покращення кровообігу, — які, ймовірно, старий мав приймати від пониженого тиску? Чому ті речі зникли в нікуди? Може, тому, що малоймовірно, щоб гіпотоніка схопив апоплексичний удар? Чому найпершим, хто після всього зайшов у папські покої, був кардинал Вілло? Ти скажеш, що це цілком природна річ, адже то — державний секретар. Але у книжці такого собі журналіста Яллопа пишеться про інші речі: Папа був зацікавлений у тому, щоб створилася кліка зі священнослужителів-масонів, до якої мав належати саме Вілло, монсеньйор Агостино Казароллі[159], віце-президент «Римського Оглядача», директор ватиканського радіо, й, звісно, Марцинкус, усюдисущий добродій, який і правив бал у І(Ж, Банку Ватикану, який, як згодом дізналися, сприяв ухилянню від сплати податків та відмиванню брудних грошей, покриваючи інші оборудки таких постатей, як Роберто Кальві та Мікеле Синдона[160], — а ті (ти диви, який збіг) — згодом скінчать так: одного повісять у пріораті домініканців у Блекфраєрс, що у Лондоні, а іншого отруять у в’язниці. А на бюро Лучіані знайшли примірник тижневика «Іль Мондо», розгорнутий на статті про розслідування фінансових операцій Банку Ватикану. Яллоп має шістьох підозрюваних у вбивстві: Вілло, чиказький кардинал Джон Коді, Марцинкус, Синдона, Кальві та Лічо Джеллі, вже знайомий нам поважний магістр ложі Р2. Ти, звісно, скажеш, що все це не має жодного стосунку до «Гладіо»? Але зверни увагу: чимало з цих добродіїв мали стосунки до інших інтриг, а Ватикан допомагав рятувати та переховувати Муссоліні. Може, Лучані розкопав саме це (хоча вже й спливло кілька років по справжній смерті дуче) й прагнув здихатися того мафіозного угруповання, яке готувало державний переворот, починаючи з кінця Другої світової війни. А я ще додам, що після смерті Лучані справа мала потрапити до рук Іоанна Павла II, на якого за три роки по тому вчинили замах турецькі «Сірі Вовки», ті ж самі «Сірі Вовки», котрі, як я вже казав, мали стосунок до stay-behind, що існувала у Туреччині...

вернуться

155

Фільм 1966 року про відваленого лицаря.

вернуться

156

Джузеппе Сарагат — президент Італії в 1964—1971 роках, пожиттєвий сенатор, перший президент — представник соціалістів, обіймаючи посаду посла у Парижі, став членом масонської ложі, пов’язаної з Grande Oriente d’Italia (Великий Схід Італії) — великою масонською ложею, заснованою 1805 року в Мілані.

вернуться

157

Отто Скорцені (1908—1975) — оберштурмбанфюрер СС, що прославився за часів Другої світової війни своїми успішними спецопераціями. Найвідоміша операція Скорцені — звільнення з ув’язнення усуненого від влади Беніто Муссоліні.

вернуться

158

Італійська телерадіокомпанія-монополіст.

вернуться

159

Кардинал католицької церкви, держсекретар Ватикану, за час свого служіння брав активну участь у міжнародній політиці.

вернуться

160

Обидва банкіри причетні до банкрутства католицького італійського банку Банко Амброзіано, пов’язаного з банківською системою Ватикану, який мав причетність до відмивання грошей мафії. Кальві вбито у Лондоні.