Виходячи, я почав вільно дихати на повні груди, насолоджуючись свіжим повітрям. Тоді спитав його:
— Чи ти справді все добре перевірив?
— Я розмовляв з людьми, котрі багато що знають, а до всього ще й спитав поради у нашого колеги Лучиді. Може, ти не в курсі, але він май стосунок до спецслужб.
— Та знаю, знаю. А ти довіряєш йому?
— Для таких людей мовчати — звична справа, не хвилюйся. Мені потрібно ще кілька днів, щоб зібрати деякі беззаперечні докази, зауваж — беззаперечні, — а потому я піду до Сімея й покажу йому результати мого розслідування. Дванадцять частин — по одній для кожного з дванадцяти номерів газети.
Того вечора, аби забути про кістки Святого Бернардино, я повів Майю у ресторан на романтичну вечерю при свічках. Певна річ, про «Гладіо» я їй не розповідав, не замовляв страв, де треба було виймати кісточки, поволі звільняючись від мого пообіднього жахіття.
XVI
Субота, 6 червня
Згодом Браггадочо взяв кілька днів відгулів, щоб довести до кінця свої розсліди, а у четвер зачинився з Сімеєм на цілий ранок у кабінеті. Вийшов близько 11-ї, а Сімей порадив йому услід:
— Ще раз добре перевір той факт, я маю бути певен.
— Не сумнівайся, — відповів йому Браггадочо, світячись радістю та надією. — Завтра я побачуся з деким, кому цілком довіряю, й востаннє перевірю все.
А решту дня всі у редакції напружено працювали, позначаючи шпальти з буденними повідомленнями, які увійдуть у перший номер нуль: спорт, парламентські ігри, кілька викривальних листів, гороскопи та некрологи.
— Проте, хай скільки ми вигадаємо, — якось озвався Костанца, — мені здається, що ми не зможемо заповнити 24 сторінки. Нам потрібні ще статті.
— Гаразд, — відповів Сімей. — Якщо ваша ласка, Колонно, допоможіть.
— Не треба вигадувати новини, — зауважив я, — досить написати ще раз про старе.
— Себто?
— У людей коротка пам’ять. Якщо говорити про парадокси, то люди начебто мають знати, що Юлія Цезаря вбито в середині березня, але цілковитого переконання щодо цього немає. Якщо хтось пошукає якусь свіжу англійську книжку, де описують життя Цезаря, то вдосталь і якоїсь сенсаційної назви. Гучне відкриття науковців з Кембриджа. Цезаря дійсно вбито у середині березня, — у книжці вкотре надзвичайне красномовно переповідають те ж саме. Гаразд, із Цезарем я трохи перебільшив, але якщо йдеться про історію з Піо Альберго Тривульціо, виникають аналогії з Римським банком[168]. Той випадок трапився наприкінці дев’ятнадцятого століття й не має нічого спільного з теперішніми скандалами, але ж за одним скандалом приходить інший. Досить натякнути кілька пліток, а далі розповідаємо історію про Римський банк, ніби це було учора. Гадаю, Лучиді зможе добути з того щось годяще.
— Чудово, — мовив Сімей. — Що там, Камбріє?
— Знайшов тему для преси: якась жіночка гірко розплакалася у невеличкому південному містечку...
— Чудово, зроби з цього сенсацію!
— Щось про повторюваність, про забобони...
— У жодному разі! Ми не інформаційна газетка для атеїстів та раціоналістів. Люди хочуть див, а не скепсису радикального штибу radical chic. Написати про диво — значить, ризикувати, стверджуючи, що газета повірила. Розповідаєш про якийсь факт чи про те, що хтось став свідком якоїсь події. А що незайманки часом плачуть — то нас не цікавить. Читач сам має доходити висновку, й якщо він віруючий — то повірить нам. Тема для серії статей.
Усі з захватом взялися до справи. Я проминув стіл Майї, яка дуже зосереджено опрацьовувала некрологи, й мовив до неї:
— Вочевидь, родина у розпачі...
— А друг Філіберто, зворушений, міцно пригортається до милої Матильди та любих Маріо й Серени, — відповіла вона.
— Краще напиши Gessica з ga, Samanta без h, — я заохотливо посміхнувся їй, та й гайда.
Вечір я провів в оселі Майї, перетворивши, як тоді зазвичай траплялося, переповнену штабелями книг комірку в альков з хисткими книжковими баштами.
Між стосами лежало чимало вінілових грамплатівок: спадок від дідів. Тоді ми годинами пролежували, слухаючи. Того вечора Майя поставила Сьому симфонію Бетховена, розповідаючи мені крізь сльози, що ще підлітком плакала вже на другій частині.
— Починаючи з шістнадцяти років: у мене не було грошей, але завдяки добродію, з яким я зналася, я мала змогу безкоштовно прослизати на гальорку, однак місць там не було, тому я сідала на східцях, а часом мало не лягала. Лежати на дерев’яних східцях було твердо, та я не зважала. А під час другої частини я подумала, що хотіла б отак померти просто зараз, і розплакалась. Я була трохи навіженою. Утім, я й надалі плакала, навіть порозумнішавши.
Я ніколи не плакав, слухаючи музику, але мене зворушувало те, що плакала вона. Помовчавши кілька хвилин, Майя мовила:
— А от він був телепень.
— Хто він?
— Та Шуман, — відповіла вона, ніби у мене була голова у хмарах. Прояв її аутизму, як завжди.
— Шуман — телепень?
— Авжеж, щедрий вилив романтичних почуттів, і саме цього я сподівалася б із огляду на часи, у які він жив, але все раціоналізовано. Саме через те, що надто напружував мізки, він з’їхав з глузду. Розумію, чому його дружина згодом у Брамса закохалася. Інший характер, інша музика та ще й bon vivant[169]. Зваж, я не кажу, що Роберт був поганим, він мав талант, не був кимось із товариства пустобрехів.
— Себто?
— Як от галасливий Ліст чи той спекулянт Рахманінов, ті, що писали гидку музику, аби вразити публіку, — задля наживи, концерт для дурнів у до мажорі тощо. Якщо пошукаєш, то не знайдеш у стосі їхніх платівок. Я повикидала їх. Вдобрювати земельку.
— А хто ж для тебе кращий за Ліста?
— Звісно, Саті[170], хіба ні?
— Але ж під Саті ти не плачеш?
— Певна річ, що не плачу, і не треба. Я плачу лише під другу частину Сьомої симфонії. — А потім, помовчавши: — З юності й дотепер плачу ще під дещо з Шопена. Про концерти не певна.
— А чому не під концерти?
— Бо якщо забрати партитуру, а натомість дати оркестр, то це збиває їх з пантелику. Він писав для смичкових, духових, литаврів. Чи ти бачив той фільм з Корнелом Вайлдом, де Шопен видушував на клавіші краплю власної крові?[171] Диригуючи оркестром, бризкав кров’ю на першу скрипку?
Майя невпинно мене дивувала, навіть коли я гадав, що знаю її добре. Завдяки їй я поволі навчався розуміти музику. Принаймні так, як вона.
Це був останній щасливий вечір. Учора, прокинувшись пізно, я прийшов у редакцію майже в обід. Увійшовши, враз помітив чоловіків у мундирах, які порпалися у шухлядах у столі Браггадочо, а чоловік у штатському допитував присутніх. Сімей стояв в одвірку свого кабінету із землистим обличчям.
Камбрія підійшов до мене й заговорив повільно, ніби мав розповісти таємницю.
— Браггадочо убили.
— Що?! Браггадочо? Як?
— Сьогодні о шостій ранку сторож, повертаючись додому на велосипеді, побачив труп, який лежав долічерева, поранений у спину. У таку ранню годину йому знадобилося чимало часу, щоб знайти відкритий бар і зателефонувати у «швидку» та у поліцію. Заколений — враз визначив судмедексперт. Удар один, але сильний. Ножа вони в тілі не лишили.
— Може, де знайшли?
— На вуличці, неподалік вулиці Торіно... як же вона зветься... мабуть, Баньяра чи Баньєра.
Чоловік у штатському підійшов і до мене, ми швидко привіталися — це був інспектор із поліції, — й спитав, коли я востаннє бачив Браггадочо.
— Тут в офісі, учора, — відповів я, — утім, гадаю, як і решта моїх колег. Здається, він вийшов з редакції сам, трохи раніше за нас усіх.
Він спитав (мабуть, як і решту моїх колег) про те, як я провів вечір. Я сказав, що вечеряв з подругою, а потім одразу пішов спати. Вочевидь, у мене не було алібі, але, як видається, у решти присутніх теж, тому інспектора це аж ніяк не збентежило. Це було лише звичайнісіньке питання, як кажуть у фільмах про поліціянтів. Питав, чи знаю я щось про ворогів Браггадочо й чи він не проводив якогось небезпечного журналістського розслідування. Припустімо, я розкрию інспекторові душу, — не через страх свідчити, як свідок злочину, а через те, що второпав: Браггадочо, мабуть, уколошкали через його розслідування. Та мені враз спало на думку, що коли я викажу, що знаю щось про розслідування, хтось подумає, що мене теж не завадить прибрати. Я навіть поліціянтам не повинен нічого говорити, адже хіба Браггадочо не застерігав, що його розслідування стосується всіх, навіть лісників? Попри те, що ще вчора я вважав його фанатиком різноманітних міфів, завдяки його смерті його слова тепер більше скидалися на правду.
168
Наприкінці XIX століття був одним із шести італійських банків, які мали право карбувати гроші. Офіційний Банк Ватикану, коли у 1893 р. збанкрутував, це призвело до відставки тодішнього уряду.
169
Людина, що живе світським життям, отримуючи насолоду від спілкування, наїдків, вина тощо.