Одразу мало хто догадається, що щетина це прізвище, а «і» це є Іван. Навпаки — кожен думає попереду, що чесні майстрі беруть для щіток свою власну щетину, не шкодуючи власної своєї шкіри. Малюються жахливі середнєвічні картини людської самопожертви й самовідданости на загальне добро. Одні люди оддають свою шкіру, щоб інші могли чистити свої штани. Мирний городянин згадує страшну самопожертву Вінкельріда[2], що схопив півдесятка ворожих списів, устромив їх у себе і так, перетворивши себе на залізну щітку, зломив непохитну ворожу лаву.
Та глядач, здогадавшися, що це прізвище самого майстра, починав думати на інші теми. Щіткар має прізвище Щетина. Що ж значить? — що така давня в його родині ота щіткарська професія, чи навпаки, що таке недавнє оце його прізвище? Чи це так є що з самого прадідівського часу цей козацький рід визначався по щітковій лінії, чи це так, що самого майстра дражнили щетиною і це зробилося його прізвищем зовсім недавно?
«Учителю, навчися сам», — так кажуть до людей, що ніяк не відповідають свойому призначенню. «Серий», що має «ленінградську фарб'ярню» зостався сірий і себе вичистити не спромігся. Нехай публіка розуміє, що оце таке його прізвище, але наскільки радше пішла б публіка в таку фарб'ярню. коли б її власник узивався б «блискучий» або «яскравий», або коли вже сірий, то щоб був хоча «сіро-буро-малиновий».
Тут уже нелегко знайти зв'язок межи прізвищем і професією. Може й насправді сірий був той, хто вперше в тій родині зацікавився фарбами та чистотою. Можливо, що, почувши він від дівчини, «тікай, сірий, в тебе блохи є», розміркував добре — і віддав своє життя на яскраві фарби й блискучу чистоту.
А може він сірий, бо ленінградську мав фарб'ярню. Може сіре небо ленінградське, сірі хмари, сіре каміння так уплинули на нього, що й він сам бувши до того яким-небудь Зеленським. або Ротенбаумом, став тепер сірий.
Навпаки, глибокий філософічний зміст є в тому, що «упаковщик» має прізвище І. Речицький. І не тому, що книгу «Тарас Шевченко в світлі епохи» написав А. Річицький, і не тому, що в пам'яті споживача встає таємнича всесоюзна «Речиця»[3].
Оця сама «РЕЧИЦЯ» мільйони разів повторена на мільйонах сірникових коробків – в мільйонів російських обивателів «мільйон терзаній».
Я уявляю собі, як професор Кит Китич Дураков, що його улюблений афоризм і досі зостався: «Росію погубілі», як цей К.К. Дураков бере в руки білоруський сірниковий коробок.
Професор Дураков уже читав про те, що малороси мають свою державу і свій язик, і так само глибокий біль уже пронизав його серце, чувши про те, що на Кавказі усі забалакали по-неправославному, але він якось завжди забував за білорусів. І от він, випадково крутячи в руках коробка сірникового, починає вдумливо читати сірникову леґенду.
Фабрыка «Дняпро». Рэчыца
Благовидне обличчя професорове вкривлюється в прикру ґримасу. Дняпро! Що ці інородці зробили з руського Днепра?
Він перевертає коробок другим боком і довго силкується прочитати химерне слово «ДА ДЗЕСЯЦІГОДЬДЗЯ Б.С.С.P.»[4]. Він мусить признатися, що тут він уже нічого не розуміє. Впізнати в цьому слові «десять років» він не може, та й що йому ті десять років!
Зневірившися прочитати ці слова, він бездумно перевертає коробок назад сподом. Ввесь трусячись від огиди, він перечитує «Беларуські Дзяржауны Запалковы Трэст» і проминувши уже пережиту образу «Дняпро-Рэчыца» скочується до фіналу:
«Цана 1½ кап.».
Це його убиває. Він блискавично відчув, що це йому ціна 1½ копійки, що це знущаються особисто з нього, професора К.К. Дуракова, і він умирає від апоплексичного удару. Приїхавши на місце смерти, лікарі констатують перевтому, перенапруження геніяльного мозку і нездатність пристосуватися до радянської дійсности, але ніхто не догадається глянути на жовтенький коробочок з десятьма сірниками в конвульсивній жмені небіжчика. Місто Речиця, що породило колись прадідів «упаковщика» Речицького, тепер убило професора К.К. Дуракова.
Але городянин не знає цього, ліниво проходячи під вивіскою І. Речицького. В його сонній уяві постають ріки, величезні ріки, засіяні мов чайками, білими пароплавами. Десятки тисяч грузчиків навантажують на пароплави РЕЧІ, несуть меблі, тягнуть скрині, волочать піаніно, гупають посуд і все те УПАКОВАНЕ. На полотні, на ряднах, що ними обшиті РЕЧІ, лінивий городянин читає адресу РЕЧИЦЯ. Городянин трошки струшується, лупає очима і швендяє далі. Він зрозумів вивіску і трохи навіть споріднився з нею. Він задумливо погладжує рукою бороду і він міркує, що час уже б тую бороду поголити.
2
Арнольд фон Вінкельрід або Ерні Вінкельрід (нім. Arnold von Winkelried; ? — 9 липня 1386, Земпах) — легендарний швейцарський народний герой, борець за незалежність від Габсбургів, учасник битви при Земпахе. В ході битви під Земпахом він прийняв на себе удар ворожих копій, чим забезпечив перемогу швейцарського війська над герцогом Леопольдом Австрійським. Для швейцарців Арнольд фон Вінкельрід став втіленням самопожертви в ім'я порятунку батьківщини. Однак історичність його особистості піддається сумніву.
3
Речиця – місто у Гомельській області Білорусі, де з початку XX сторіччя виробляють сірники.