— Гм-м-м. У цьому є певний резон. Буває ж таке, що двоє людей носять одне і те ж ім’я. Можливо, вас звати Генрі Дарк. Але ви — не той самий Генрі Дарк.
— Це ваш друг?
Стіллман розсміявся, мов почув дотепний жарт.
— Не зовсім. Бачте-но, ніякого Генрі Дарка ніколи й не існувало. Я його вигадав. Він — вигадка.
— Та ви що, — сказав Квінн із награним подивом.
— Ага, це персонаж у книжці, яку я колись написав. Вигадка.
— У голові не вкладається.
— І нікому не вкладалося, я всіх обдурив.
— Чудасія. І чого ж ви це зробили?
— Він, бачте-но, був мені потрібен. На той час певні мої ідеї виявилися надто небезпечними й контроверсійними. Тож я приписав їх іншому. Щоб захистити себе.
— А як ви обрали ім’я «Генрі Дарк»?
— Непогане ж ім’я, правда? Мені дуже подобається. Наче й загадки сповнене, а наче й цілком порядне. Воно відповідало моїм потребам. А крім того, було в нього таємне значення.
— Алюзія до темряви?
— Ні, що ви, це надто в лоб. Це все через ініціали, Г. Д. Це дуже важливо.
— Чому?
— А ви вгадайте.
— Не хочу.
— А ви спробуйте. Три спроби. Не вгадаєте — все розкажу.
Квінн мить помовчав, готовий докласти всіх сил.
— Г.Д., — сказав він. — Генрі Девід? Генрі Девід Торо?
— Холодно.
— Тоді як щодо «чистої і простої» Г.Д., поетки Гільди Дуліттл?
— Ще холодніше.
— Гаразд, третя спроба. Г.Д. Г… і Д… Секундочку… А як щодо… зараз-зараз… о… Так, ось і воно. Г — на честь слізливого філософа Геракліта. А Д — на честь розсміяного філософа Демокрита. Геракліт і Демокрит… два полюси діалектики.
— Дуже дотепна відповідь.
— А правильна?
— Ні, звісно, ні. Але дотепна.
— Але не можете сказати, що я одразу склав руки.
— Чого не можу, того не можу. Тому й винагороджу вас правильною відповіддю. Бо ви не склали руки. Готові?
— Готовий.
— Ініціали Г. Д. в імені Генрі Дарка відсилають до Гампті-Дампті.
— До кого?
— До Гампті-Дампті, він же Бовтун-Товстун. Яйце.
— До того, який «Бовтун-Товстун на мурі сидів»?
— Точно.
— Нічого не розумію.
— Бовтун-Товстун — досконале втілення стану людського. Слухайте мене уважно, пане. Адже що таке яйце? Це те, що ще не народилося. Парадокс, еге ж? Як Бовтун-Товстун може бути живий, якщо ще не народився? А він-бо живий, це точно. Ми це знаємо, бо він може говорити. Ба більше, він — філософ мови. «— Коли Я користуюся якимось словом, — доволі сухо зауважив Бовтун-Товстун, — то воно означає те, що я захочу… не більше й не менше.
— Але проблема в тому, — сказала Аліса, — чи МОЖЕТЕ ви змусити слова означати такі різні речі.
— Проблема в тому, — сказав Бовтун-Товстун, — хто кому хазяїн… от і все» [5].
— Льюїс Керролл.
— «Аліса у Задзеркаллі», розділ шостий.
— Цікаво.
— Це не просто, пане, цікаво. Це фундаментально. Послухайте уважно, може, щось та й зрозумієте. У цій короткій промові перед Алісою Бовтун-Товстун окреслює перспективи людських надій і підказує, як нам порятуватися: стати хазяями слів, якими ми говоримо, змусити мову задовольняти наші потреби. Бовтун-Товстун — пророк, людина, що розкриває істину світові, який ще до цього не готовий.
— Яка ж він людина?
— Перепрошую, заговорився. Яйце, звісно. Але ця помилка показова і підтверджує мою тезу. Адже всі люди по-своєму яйця. Ми існуємо, але ще не досягнули форми, яку нам роковано. Ми — чистий потенціал, приклад того, що ще не настало. Людина — створіння після Падіння, це ми з Буття знаємо. І Бовтун-Товстун теж упав. Він упав зі стіни, й ніхто не може скласти його докупи — ані король, ані кіннота, ані військо його звитяжне. Але ми всі мусимо цього прагнути. Це — наш людський обов’язок: знову скласти яйце. Адже всі ми, пане, — такі бовтуни-товстуни. Помогти йому — це помогти собі самим.
— Переконливий аргумент.
— Ґанджів ви у ньому не знайдете.
— Яйце без тріщини.
— Точно.
— І звідси бере витоки Генрі Дарк.
— Так. Але й це ще не все. Існує ще одне яйце.
— То яєць багато?
— На Бога, звісно, мільйони. Але те, яке в мене на думці, особливо відоме. Це, мабуть, найвідоміше яйце на світі.
— Тут я втрачаю нитку оповіді.
— Яйце Колумба.
— О, так, звісно.
— Ви знайомі з цим сюжетом?
— Хто ж із ним не знайомий?
— Чудова історія, правда? Коли виникла потреба поставити яйце на кінчик, Колумб просто по ньому постукав і надтріснув шкаралупу, щоб створити пласку діляночку, на якій яйце і стояло, коли він прибрав руку.
5
Керролл, Льюїс. Аліса у Задзеркаллі / пер. Вікторія Наріжна. — Харків: Фоліо, 2012. — С. 87.