Теорію об’єктивної єдності злочину А. Фейербах запозичив із теорії римського права. Кримінальне право тих часів не цікавили суб’єктивні чинники поведінки злочинця, а головним принципом відправлення правосуддя визнавалось об'єктивне ставлення за провину[16]. Саме цим, з одного боку, можна пояснити відсутність будь-яких суб’єктивних підстав при визначенні А. Фейербахом концепції продовжуваного злочину. З іншого боку, це пояснюється тим, що вчений знаходився під впливом кантівської суб'єктивно-ідеалістичної філософії «речі в собі».
Тут цікавим є те, що самі по собі погляди І. Канта на природу злочину не передбачали роз'єднання об’єктивного і суб’єктивного. Він навіть зазначав, що злочин це є навмисне порушення обов'язку, «порушення, пов’язане із усвідомленням того, що воно є порушенням»[17]. Отже за І. Кантом злочин завжди має об’єктивну і суб’єктивну сторони; це є діяння, яке спричиняє шкоду певному об’єкту, вчинене конкретним суб’єктом. Однак філософія І. Канта — це філософія агностицизму. І. Кант ізолював предмет і його сприйняття людиною, протиставляв їх одне одному, оголошував його недоступною для людини апріорною даниною, так званою «річчю в собі». Людина здатна пізнавати не матеріальні предмети, а ті, які існують в її свідомості, уяві, як відображення цієї «речі в собі»[18].
Вчення І. Канта обмежувало пізнавальні можливості людини лише спроможністю пізнання нею суб'єктивних образів об'єктивно існуючих предметів, що призводило до розриву між об'єктивно існуючим, реальним предметом та уявленням про нього в свідомості суб'єкта. За такого підходу повністю спростовувалась можливість активного втручання свідомості людини як в сферу предметів, так і в сферу власних вчинків, тобто вчинок людини існував, так би мовити, сам по собі.
Вказані ідеї І. Канта і обумовили погляди А Фейербаха на сутність його вчення про єдність злочину, на заперечення єдності об'єктивного і суб’єктивного у природі єдиного злочинного діяння. До кінця своїх днів А. Фейербах залишався непохитним кантіанцем і послідовним прихильником ідеї формально-об'єктивної єдності злочину.
У Росії на початку XX століття об’єктивну теорію єдності злочину підтримав видатний вчений-криміналіст, професор Казанського університету А.А. Піонтковський (батько).
Особливість його поглядів полягала в тому, що ідея об’єктивної обумовленості єдності злочину доводилась не якостями предмета чи об’єкта злочину, як це мало місце у А. Фейербаха, а ґрунтувалась на особливостях об’єктивної сторони одиничних злочинів. За А.А. Піонтковським кожний вид одиничного злочину мав свій критерій єдності.
Зокрема, для простої злочинної діяльності критерієм визнавалась одиничність злочинного діяння; для складеної злочинної діяльності множинність різнорідних злочинних дій, які в сукупності становлять єдине ціле; для триваючого злочину — наявність особливого злочинного стану, що був викликаний тривалим здійсненням складу злочину; для продовжуваного злочину критерієм його єдності визнавалась тотожність дій, однорідність обстановки їх вчинення і спільність кінцевого наслідку[19]. Однак пропонуючи зазначені критерії єдності злочину, А.А. Піонтковський також твердо відстоював головний принцип кантівської суб’єктивно-ідеалістичної філософії — відірваність об’єктивного від суб'єктивного, через що кожний вид одиничного злочину отримував однобічну і неповну характеристику, та й сам автор іноді був непослідовним у своїх висловах. Особливо наочно це простежується у його поглядах на склад продовжуваного злочину: «Якщо цей склад змінюється, і з досягненням спільного кінцевого наслідку цей склад не є тотожним складу тих окремих актів, із яких ця діяльність складається, то тоді ця діяльність являє собою єдине злочинне діяння (наприклад, отруєння малими дозами отрути протягом певного часу, що потягло за собою смерть жертви). Якщо ж цей склад і по досягненні кінцевого результату залишається тотожним складу окремих злочинних актів (як це має місце, наприклад, при викраденні бібліотеки шляхом виносу кожного разу декількох книг), то тоді така продовжувана злочинна діяльність уявляється діяльністю багаторазовою, що складається із цілої низки окремих самостійних злочинних діянь»[20]. Як видно, продовжуваний злочин А.А. Піонтковський в одних випадках визнавав одиничним злочином, а в інших — специфічним видом реальної сукупності залежно від того, змінюється чи ні його склад із досягненням спільного кінцевого результату.
16
Див., напр.: Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. — М.: Госюриздат, 1961. — С. 316; Косарев А.И. Римское право. — М., Юрид. лит., 1986 — С. 38.
19
Див : Пионтковекий А Л. Уголовное право (Пособие к лекциям) Часть Общая. Вып. 2. — Казань, 1916. — С. 130-145.