— Вам доведеться трохи поплавати, — вів далі Пітер Блад. — До мису щонайбільше чверть милі, і, якщо вам пощастить, ви повинні туди дістатися. До того ж на вас багато жиру — не потонете. Ну, мерщій! Не баріться, а то попливете з нами в далеке плавання, і сам біс знає, що з вами може статися завтра або післязавтра. Вас тут люблять не більше, ніж ви на те заслуговуєте.
Полковник Бішоп опанував себе й підвівся. Безпощадний тиран, що ніколи навіть не знав, як можна стримувати свої почуття, іронією долі був приречений поводитися сумирно й покірливо — і це в той час, коли гнів та обурення його досягли найвищої межі.
Пітер Блад віддав наказ, і впоперек планшира[7] прив’язали довгу дошку.
— Прошу, полковнику, — сказав Блад, граціозним жестом запрошуючи Бішопа на цей своєрідний трап.
Полковник метнув на нього злобний погляд і, зібравшись з духом, із виразом цілковитої зневаги на обличчі роззувся, скинув з плечей красивий камзол зі світло-коричневої тафти і виліз на дошку.
Чіпляючись руками за ванти[8], він на якусь мить завагався, з острахом дивлячись, як там, унизу, на відстані двадцяти п’яти футів від нього, важко перекочуються зеленаві хвилі.
— Ну, ще крок, любий полковнику, — заохочував спокійний, насмішкуватий голос.
Усе ще тримаючись за ванти, полковник Бішоп нерішуче озирнувся й побачив уздовж фальшборту[9] засмаглі обличчя. Ще вчора вони зблідли б від одного його погляду, а зараз усі зловтішно повишкіряли зуби.
На якусь мить лють подолала в ньому страх і обережність. Він уголос злісно й недоладно вилаявся, потім випустив вірьовку й пішов по дошці. Ступивши три кроки, втратив рівновагу і сторчма полетів у зелену безодню.
Коли він, жадібно хапаючи ротом повітря, виринув на поверхню моря, «Сінко Льяґас» був уже за кілька сот ярдів від нього з підвітряного боку. Але до Бішопа ще долітали глумливі прощальні вигуки бунтівників, і невимовно важкий тягар безсилої злоби ще глибше запав йому в душу.
Розділ X Дон Дієґо
Відсильного болю в голові дон Дієґо д’Еспіноса-і-Вальдес опам’ятався і каламутним поглядом обвів каюту, залиту сонячним промінням — воно падало крізь квадратні віконця, що виходили на корму. Потім він застогнав од нестерпного болю і, заплющивши очі, спробував визначити себе в часі та просторі. Але страшний біль і плутанина в голові заважали йому мислити логічно.
Почуття неусвідомленої тривоги змусило його знову розплющити очі й уважніше оглянути все навколо.
Безсумнівно, він лежав у великій каюті на своєму кораблі «Сінко Льяґасі». Отже, підстав для тривоги не було. Проте збуджена пам’ять, прийшовши на допомогу, тривожно доводила, що гаразд не все. Сонце стояло низько, вливаючись золотим світлом у квадратні віконця, і це навело його на думку, що був, мабуть, ранок — коли припустити, що корабель ішов на захід. Потім виникла протилежна думка. Можливо, вони йдуть на схід — у такому разі зараз мав бути час надвечір’я. Те, що корабель рухався, він відчував за ледве вловимим кільовим погойдуванням судна. Але як сталося, що він, капітан, не знає, чи пливуть вони на схід, чи на захід, і взагалі не може навіть пригадати, куди ж прямує корабель?
Думки його повернулися до вчорашніх подій, якщо події ті справді були вчора.
Ясно пригадувався напад на Барбадос. В уяві чітко вимальовувалась кожна дрібничка до того моменту, коли він ступив на палубу власного корабля. А тут спогади несподівано й незрозуміло обривалися.
Його вже мучили різні здогади та припущення, коли відчинилися двері, і на свій превеликий подив дон Дієґо побачив, як до каюти увійшов його найкращий камзол. Це був дуже елегантний, оздоблений срібними позументами іспанський костюм, пошитий для нього з чорної тафти рік тому в Кадіксі. Дон Дієґо добре знав найменшу деталь на ньому і помилитися ніяк не міг.
Ось камзол зупинився, щоб причинити за собою двері, потім попрямував до дивана, на якому лежав дон Дієґо. У камзолі був гарний джентльмен, зростом і всією поставою дуже схожий на самого дона Дієґо. Помітивши, що іспанець здивовано стежить за ним, джентльмен прискорив крок.
— Прокинулись? — запитав він іспанською.
Іспанець розгублено глянув у блакитні очі на смаглявому обличчі, навколо якого вилися чорні локони. Але він був занадто спантеличений, щоб вимови будь-яку відповідь.
Тим часом пальці незнайомого злегка торкнулись потилиці дона Дієґо. Той скривився і зойкнув.
— Болить? — спитав незнайомий, намацуючи великим і вказівним пальцями пульс дона Дієґо. І тільки зараз приголомшений іспанець наважився запитати:
— Ви лікар?
— Так, крім усього іншого, — відповів смаглявий джентльмен, усе ще не випускаючи руки хворого. — Пульс повний і рівний, — заявив він і пустив руку. — Вам не завдали великої шкоди.
Дон Дієґо насилу підвівся й сів на дивані, оббитому червоним плюшем.
— Хто ви такий, чорти б вас ухопили? — запитав він. — І якого дідька ви тут робите в моєму власному костюмі й на борту мого корабля?
Рівні чорні брови незнайомця вигнулися в дугу, а на устах майнула ледь помітна посмішка.
— Боюся, що ви все ще марите. Це не ваш корабель. Це мій корабель і мій одяг.
— Ваш корабель? — приголомшено перепитав іспанець і не менш приголомшено додав: — Ваш одяг? Але... Тоді... — Він дико озирнувся навколо, потім ще раз уважно оглянув каюту, пильно вдивляючись у кожну знайому річ. — Невже я збожеволів? Адже це «Сінко Льяґас».
— Так, «Сінко Льяґас».
— Тоді... — І голос іспанця зненацька обірвався, а погляд став ще стурбованішим. — Господи! — закричав він голосом людини, душу якої роздирає нестерпний біль. — Чого доброго, ви зараз скажете мені, що ви дон Дієґо д’Еспіноса?
— О ні, мене звуть Блад, капітан Пітер Блад. Цей корабель, так само, як і цей красивий костюм, — мої за правом завойовника. А ви, дон Дієґо, мій бранець.
Хоч і дивним було це пояснення, воно таки трохи заспокоїло дона Дієґо, бо здалося далеко не таким страшним, як намалювала була його уява.
— Але... то ти не іспанець?
— Ви лестите моїй кастильській. Я маю честь бути ірландцем. Ви, мабуть, думаєте, що сталося якесь диво? Якщо диво й сталося, то це тільки завдяки мені.
Тут капітан Блад стисло розповів йому про останні події. Слухаючи Блада, іспанець аж мінився на виду. Приклавши руку до потилиці, дон Дієґо намацав там ґулю завбільшки з голубине яйце — доказ того, що Блад говорив правду. Після цього він уп’явся божевільними очима в усміхненого капітана Блада.
— А мій син? Що з моїм сином? — вигукнув він. — Він був разом зі мою у човні.
— Вашому синові нічого не загрожує. Він, веслярі й гармаш зі своїми людьми, хоч і закуті в кайдани, затишно влаштувалися в трюмі.
Дон Дієґо знову впав на спину, а його блискучі темні очі все ще пильно вивчали смагляве обличчя Блада, який стояв перед ним. Він приборкав свої почуття. Зрештою, він не був позбавлений стоїцизму, необхідного в його небезпечній професії. Цього разу йому не пощастило, карти випали не на його користь. Успіх, здається, випорснув із рук останньої миті. Його побили його ж власною зброєю. З витримкою фаталіста він скорився своїй долі й дуже спокійно запитав:
— І що ж буде далі, сеньйоре капітане?
— Отже, — почав капітан Блад, якщо зберегти за ним звання, яке він сам собі привласнив, — як людина гуманна, я мушу висловити співчуття, що ви не померли від удару. Адже це означає, що вам доведеться помирати ще раз.
— Хіба? — вирвалося з грудей дона Дієґо. — І це так необхідно? — запитав він, нічим не виявляючи свого розпачу.
Сині Бладові очі схвально оцінили витримку свого в’язня.
— А ви спитайте себе самого, — сказав він. — І скажіть мені, будь ласка, як би ви, досвідчений і кривавий пірат, вчинили на моєму місці?
— Але між нами є невелика різниця. — Дон Дієґо підвівся, щоб обговорити це серйозне питання. — Справа в тому, що ви хизуєтеся своєю гуманністю, якої мені бракує.
Капітан Блад сів на краєчку довгого дубового стола.
— Але ж і я не дурень, — сказав він. — І не допущу, щоб природна ірландська сентиментальність стала на перешкоді розуму. Небезпечно залишати на кораблі вас і ваших негідників. До того ж і корабель недостатньо забезпечений водою та провізією. Правда, нас тут небагато, але ви й ваші люди небажано збільшуєте кількість ротів. Самі бачите, що хочеш не хочеш, а доведеться дослухатись розуму й відмовитись від такого приємного товариства, як ваше. Мусимо підготувати ваші ніжні серця до неминучого й люб’язно запросити вас переступити через борт.
— Розумію, — скрушно мовив іспанець і, сівши на край дивана, обхопив голову руками. Він розгадав, що за людина цей Блад, і вирішив говорити з ним тоном напускної вишуканості й удаваної незворушності. — Визнаю, — згодився він. — Ваша правда.
— О, ви знімаєте з мене такий тягар, — сказав капітан Блад. — Мені не хотілося б бути надто брутальним без крайньої необхідності, враховуючи те, що і я, і мої друзі багато чим вам завдячуємо. Хай би які були наслідки вашого нападу на Барбадос для інших, а для нас цей напад був дуже вчасний. Саме тому мені приємно чути, що ви згодні зі мною. Іншого вибору, як бачите, у нас нема.
— Але, мій друже, можна ж знайти інший вихід.
— Якщо ви маєте якісь пропозиції, я радо вислухаю їх.
Дон Дієґо провів рукою по клиноподібній чорній борідці.
— Ви дозволите мені подумати до ранку? У мене мало не розвалюється від болю голова, і я не можу зосередитись. Погодьтеся, що така справа вимагає серйозного підходу.
Капітан Блад, підвівшись, узяв із полиці тридцятихвилинний пісковий годинник, повернув його піском догори й поставив на стіл.
— Пробачте, дон Дієґо, можливо в такій справі не слід так квапитись, але час, який я можу вам дати, сплине разом із піском цієї скляночки. Якщо й тоді ви не зможете запропонувати прийнятного для мене варіанту, то я змушений буду попросити вас і ваших друзів піти прогулятися за борт.
По цих словах капітан Блад, вклонившись, вийшов і замкнув двері.
А дон Дієґо лишився в каюті і, підперши долонями підборіддя, спостерігав, як пересипається з верхньої скляночки в нижню поруділий пісок. Він мовчки дивився на пісок, і на його худому засмаглому обличчі дедалі глибше проступали зморшки.
І тільки-но впали останні піщинки, як знову відчинилися двері каюти.
Іспанець зітхнув і випростався, зустрічаючи капітана Блада готовою відповіддю, по яку той прийшов.
— Я знайшов вихід, Сеньйоре капітане, але все залежить від вашого милосердя. Чи ви не можете висадити нас на берег одного з островів цього огидного архіпелагу, вручивши нашу долю в наші власні руки?
Капітан Блад стиснув губи.
— У цьому є і свої труднощі, — з притиском сказав він.
— На іншу відповідь я й не сподівався... — Дон Дієґо зітхнув і підвівся. — Тоді краще припинити всякі розмови.
Блакитні очі Блада наскрізь пронизали іспанця, мов два сталеві жала.
— І ви не боїтесь померти, доне Дієґо?
Іспанець, насупившись, відкинув голову назад.
— Ваше запитання образливе, сер!
— Тоді дозвольте мені викласти його інакше, у більш прийнятній формі: чи хочете ви жити?
— О, відповісти на це я можу. Сам дуже хочу жити, а ще більше хочу, щоб жив мій син. Проте це аж ніяк не означає, що з мене можна зробити боягуза собі на втіху, пане глумителю.
Цього разу він не стримався і виявив внутрішній гнів.
Капітан Блад відповів не відразу... Як і раніше, він сів на краєчок стола.
— А не хотіли б ви часом, сер, заслужити життя й волю для себе, свого сина й інших іспанців, які залишаються на борту?
— Заслужити? — здивувався дон Дієґо, і спостережливі блакитні очі Блада враз зауважили, як він здригнувся. — Заслужити, кажете? Що ж, коли ваша пропозиція не зачіпає моєї честі...
— Хіба мені можна закинути подібне? — обурився капітан. — Хіба я не розумію, що й у пірата є честь? — І він одразу ж виклав свою пропозицію: — Коли ви, любий друже, глянете в ті вікна, то на обрії помітите щось схоже на хмаринки. То острів Барбадос. Цілий день ми йшли на схід з одним наміром — збільшити, наскільки можливо, відстань між нами й Барбадосом... Але зараз, коли ми з вами розмовляємо, нема кому керувати судном. Єдиний моряк серед нас, який знається на навігації, лежить у гарячці й марить. Такий сумний результат нелюдського поводження з ним на березі, до того як ми забрали його із собою. Я, приміром, можу керувати судном у бою, на борту знайдеться ще кілька людей, які допоможуть мені, але ми нічого не тямимо в тих вищих таємницях, за законами яких прокладаються шляхи в безмежних просторах океану. Триматися землі й ходити навмання навколо цього, за вашим влучним висловом, огидного архіпелагу — означало б накликати на себе біду. Ви розумієте це не гірше за мене. Отож моя пропозиція така: ми мріємо найкоротшим шляхом дістатися до голландської колонії Кюрасао. Ви дасте мені слово честі, що приведете фрегат туди, якщо зі свого боку я дам вам слово відпустити вас? Якщо ви погодитесь, ми відпустимо вас і всіх ваших людей одразу ж, як прибудемо в Кюрасао.
Дон Дієґо схилив голову на груди і замислений підійшов до вікон, що виходили на корму. Він дивився на залите сонцем море і на клекітливий кільватерний струмінь фрегата, його фрегата, який захопили оці англійські собаки. А тепер вони просять ще й доставити судно в порт, і його, мабуть, переобладнають для військових операцій проти його батьківщини. На терези покладено оці міркування і життя шістнадцятьох чоловік; до чотирнадцяти з них йому було байдуже, але інші два — це він та його син.
Нарешті він обернувся. Обличчя в нього було бліде як смерть, але Блад цього не помітив, бо дон Дієґо стояв спиною до світла.
— Я згоден, — сказав іспанець.
8
Ванти — відтяжки до бортів зі стального або луб’яного троса, що служать кріпленням для щогл.