— Завтра вранці, — спокійно й переконливо відповів той.
— Клянусь усіма святими, ви, іспанці, завжди говорите «завтра вранці», а те «завтра», друже, ніколи не настає.
— Але цього разу «завтра» настане, будьте певні. Хай як рано ви прокинетеся, ви все одно побачите землю, дон Педро.
Задоволений капітан Блад пішов навідати Джеремі Пітта, свого пацієнта, стан здоров’я якого, власне, врятував дону Дієґо життя. Ось уже другий день, як у хворого минула гарячка, а його посічена спина, дбайливо забинтована Пітером Бладом, почала гоїтися. Він уже настільки одужав, що став нарікати на своє ув’язнення в задушній каюті. Зваживши на прохання хворого, Блад дозволив йому подихати свіжим повітрям, і, коли в небі згасли останні промені денного світла, Джеремі Пітт, спираючись на руку капітана, вийшов із каюти на палубу.
Сидячи на кришці люка, юнак жадібно вдихав прохолодне вечірнє повітря, запевняючи, що тепер хворобу як вітром звіяло. За звичкою моряка він, підвівши голову, розглядав темне шатро небосхилу, усіяне міріадами золотих цяток. Якийсь час він дивився на небо байдуже й неуважно, але враз погляд його зосередився. Оглянувшись навкруги, він подивився на капітана Блада, що стояв поруч, і спитав:
— Ти розумієшся хоч трохи на астрономії, Пітере?
— На астрономії? На жаль, не зміг би відрізнити пояс Оріона від пояса Венери.
— Он воно що. Мабуть, і всі наші новоспечені моряки такі ж неуки в цьому, як і ти?
— Ти був би ближче до істини, коли б припустив, що вони знаються на цьому ще менше.
Джеремі показав на яскраву зірку праворуч від носа корабля.
— То Полярна зоря, бачиш? — сказав він.
— Хіба? Їй-богу, просто дивно, як її відрізняють від інших.
— Якщо Полярна зоря попереду і висить майже над правим бортом, то це означає, що ми йдемо курсом норд-норд-вест або просто норд-вест, бо я не певен, що ми знаходимося більше ніж на десять градусів на захід.
— Ну то й що? — мляво здивувався капітан Блад.
— Ти ж казав мені, що, пройшовши між островами Тобаґо і Гренада, ми рушили на захід від архіпелагу, взявши курс на Кюрасао. А якби ми йшли таким курсом, то Полярна зоря була б у нас на траверсі[10] — он там.
Якісь тривожні передчуття мов струмом пройняли Блада, і від його млявості не лишилося й сліду. Він хотів щось сказати, але в цей час промінь світла з дверей каюти на кормі розітнув темряву в них над головою. Двері зачинились, і незабаром почулися кроки по трапу. То йшов дон Дієґо. Пальці капітана Блада вп’ялися в плече Джеремі, і, покликавши іспанця, він звернувся до нього англійською мовою, переходячи на неї завжди, коли під час розмови з іспанцем був присутній хтось із його товаришів.
— Розв’яжіть, будь ласка, нашу невеличку суперечку, дон Дієґо! — звернувся він жартівливо. — Ми з Піттом сперечаємося, яка із цих зірок Полярна.
— Он як! — спокійно відповів іспанець. У тоні його звучала одверта зневага. — Ви начебто казали мені, що містер Пітт — ваш штурман.
— За браком кращого, — засміявся капітан з добродушною іронією. — Я готовий закластися на сто песо, що Полярна зірка он та. — І він недбало показав рукою на першу-ліпшу світлу цятку в небі.
Пізніше Блад зізнався Піттові, що якби дон Дієґо згодився тоді з ним, то він негайно проткнув би його своєю шпагою. Але іспанець не приховував своєї зневаги до знань Блада.
— Ви програли, дон Педро. Та це й не дивно. Полярна зірка он де, — і він показав на неї.
— А ви певні в цьому?
— Дорогий мій дон Педро! — з тону іспанця було зрозуміло, що його тішила така розмова. — Хіба ж можливо, щоб я помилився? Крім того, у нас є компас. Підійдіть до нактоуза[11] й подивіться, яким курсом ми йдемо.
Така абсолютна відвертість і спокійний тон людини, якій нема чого приховувати, відразу розвіяли сумнів, що так несподівано закрався вдушу капітана Блада. Проте не так легко було заспокоїти Пітта.
— У такому разі, дон Дієґо, чи не скажете нам, чому ми йдемо в Кюрасао цим курсом? — спитав він.
І знову дон Дієґо не виказав ані найменшого збентеження.
— У вас є всі підстави запитати мене про це, — сказав він і зітхнув. — Я сподівався, що цього не помітять. Я був недбалим, злочинно недбалим. Нехтував спостереженнями. Зі мною це трапляється не вперше. Я занадто самовпевнений! Дуже покладаюсь на навігаційне числення шляху. І от сьогодні, витягши, нарешті, квадрант, я виявив, що ми ухилилися на півградуса на південь, так що Кюрасао тепер лежить майже на північ від нас. Саме це й викликало затримку. Але вранці ми будемо там.
Це докладне, щире пояснення, висловлене з такою готовністю та відвертістю, не залишило місця для будь-яких сумнівів щодо чесності дона Дієґо. І коли дон Дієґо пішов, капітан Блад зауважив Піттові, що взагалі безглуздо було брати його під сумнів. Хай би яким було його минуле, він довів свою чесність, коли заявив, що краще помре, ніж візьме на себе зобов’язання, які могли б заплямувати його честь або честь його батьківщини.
Не знаючи Карибського моря і звичаїв тутешніх авантюристів, капітан Блад усе ще мав якісь ілюзії щодо них. Але світанок розвіяв їх раз і назавжди.
Блад на сході сонця вийшов на палубу та побачив за бушпритом землю, саме так, як обіцяв їм іспанець учора звечора. Миль за десять на самому обрії лежала із заходу на схід довга берегова смуга, а просто перед ними врізувався в море великий мис. Блад вдивився у береги та спохмурнів. Він ніколи не думав, що острів Кюрасао такий великий. Бо те, що він бачив, скоріше скидалося на материк, аніж на острів.
За три чи чотири милі від них, праворуч за бортом, він помітив великий корабель. Наскільки було видно з такої відстані, водотоннажність його була такою самою, коли не більшою, як і в «Сінко Льяґаса». Поки Блад розглядав його, корабель змінив курс, розвернувся і став наближатись крутим бейдевіндом.
Дюжина товаришів Блада вибігли на палубу й жадібно вдивлялись у береги: їхні голоси та сміх долинали через увесь величний «Сінко Льягас».
— От і обіцяна земля, дон Педро! — промовив позад нього чийсь голос іспанською.
Прихований тріумф у голосі іспанця знову розбудив підозру Блада і розігнав усякі сумніви щодо іспанця. Він рвучко повернувся назустріч дону Дієґо, хитра посмішка не встигла згаснути на обличчі іспанця — цієї ж хвилини очі капітана Блада зустрілися з його очима.
— Не вважаю, що цьому варто радіти, враховуючи всі обставини... — сказав Блад.
— Чому? — іспанець потер руки, і Блад помітив, що вони тремтять. — Звичайне задоволення моряка.
— Та, мабуть, зрадника? — запитав Блад тихо. І коли іспанець відступив перед ним та раптом змінився в обличчі, підтвердивши всі підозри, він показав рукою в бік далекого берега та спитав: — Що це за земля? Невже вам стане нахабства сказати, що це берег Кюрасао?
Він пішов на дона Дієґо, і дон Дієґо, крок за кроком, став відступати.
— Сказати вам, що це за земля? Невже ви хочете, щоб її назвав саме я?
Упевненість, з якою говорив Блад, осліпила й оглушила іспанця, він мовчав. І тоді капітан Блад навмання — або не зовсім навмання — вдався до припущення. Така берегова лінія, якщо це не материк (а він знав, що це не може бути материк), має належати або Кубі, або Еспаньйолі. Але знаючи, що Куба лежить далі на північ, Блад одразу збагнув, що, наміряючись зрадити, дон Дієґо, мабуть, повів корабель до найближчої із цих іспанських колоній.
— Ця земля, ти підступний, клятвопорушний іспанський собако, це острів Еспаньйола!
Сказавши це, Блад уважно дивився на смагляве обличчя, яке враз зблідло, аби переконатися, хибна чи правильна його думка. Але, відступаючи, іспанець уже дійшов до середини шканців, а там бізань, як ширма, затуляла їх від очей англійців, що стояли нижче. Його губи корчилися в оскаженілій посмішці.
— Англійський собако, ти занадто багато знаєш! — задихаючись, процідив він і, стрибнувши до капітана, схопив його за горло.