На мосту, одразу за межами Бріджвотера, вони зустріли стомлених, змучених утікачів з поля бою. Серед них було багато поранених. Напружуючи останні сили, охоплені смертельним жахом, ці люди поспішали до міста, марно сподіваючись, що там знайдуть і захисток, і притулок, їхні очі, сповнені втоми і страху, жалібно дивилися на Блада і його супутника, дехто хриплим голосом намагався застерегти Пітта, бо погоня була вже близько. Але той, не звертаючи жодної уваги на голоси, безстрашно мчав курним шляхом. Блад бачив, що кількість утікачів з-під Седжмура дедалі збільшується. Незабаром вершники звернули з битого шляху на стежку, яка перетинала росяні луки. Навіть тут вони бачили купки кинутих напризволяще бідолах, що розбігалися навсібіч, злякано дивлячись на них. Пробираючись крізь високі трави, втікачі кожну мить чекали, що з хвилини на хвилину з’являться червоні камзоли королівських драгунів.
В обраному Піттом напрямку на південь вони дедалі ближче наближалися до штабу Февершема, і незабаром усі сліди недавнього бою зникли з очей. Вершники проїжджали повз мирні фруктові сади, дерева яких обважніли підвагою плодів, що достигали, — наставала пора виготовлення сидру.
Нарешті вони злізли з коня на бруковане подвір’я — тут їх із похмурим обличчям зустрічав Бейнс — господар маєтку.
У просторій, з кам’яною долівкою залі лікар побачив лорда Гілдоя,— високого чорнявого молодика з масивним підборіддям і великим носом. Лорд лежав на плетеній кушетці біля великого, завішаного шторою вікна. Щоки його були землисто-сірого відтінку, очі заплющені, губи посиніли, з кожним віддихом з них вихоплювався ледь чутний стогін.
Блад мовчав, роздивляючись свого пацієнта. За хвилину він знайшов сили сказати, як йому шкода, що аристократ із такими райдужними сподіваннями на майбутнє мусить ризикувати всім, навіть життям, заради честолюбства нікчемного шукача пригод. Потім лікар схилився над пораненим, розірвав камзол і спідню білизну, щоб оголити понівечений бік його світлості, і наказав принести воду, полотно та все потрібне для перев’язування.
Коли півгодини по тому драгуни захопили маєток, він іще возився з пораненим. Тупіт копит і хрипкі крики, які сповістили про їхній підхід, не стривожили його. Блада взагалі нелегко було вивести з рівноваги, а зараз він до того ж цілком поринув у свою роботу. Але лорд, тільки-но прийшов до тями, занепокоївся, а Джеремі Пітт, вбрання якого було забруднене після бою, кинувся ховатися в одежній шафі. Бейнс теж помітно хвилювався. Його дружина і дочка тремтіли від страху, і Бладові довелося їх усіх заспокоювати.
— Ну чого вам боятися? — казав він. — Це християнська країна, а християни не воюють із пораненими й тими, хто дав їм притулок.
Блад, бачте, ще не втратив віри в християн. Потім він підніс до губ пораненого склянку з ліками, виготовленими за його вказівками.
— Заспокойтеся, мілорде. Найгірше вже позаду.
Але саме цієї миті з грюкотом і брязкотом до кімнати ввалилась ціла дюжина солдатів Танжерського полку в ботфортах і червоних мундирах. Командував ними кремезний похмурий офіцер у пишно гаптованому золотими позументами мундирі.
Бейнс застиг на місці, його дивна поза свідчила водночас і про переляк, і про виклик нападникам; його дружина і дочка відсахнулися від страху. Блад, що стояв у головах ліжка, озирнувся через плече, щоб оцінити загарбників.
Офіцер наказав солдатам зупинитися. Відтак він, побризкуючи шпорами і тримаючи руку на ефесі своєї шпаги, пройшов уперед і нахабно звернувся до господаря:
— Я капітан Гобарт із драгунів полковника Кірка. Ви тут переховуєте бунтівників?
Наляканий різким і зухвалим тоном військового, господар промимрив тремтливим голосом:
— Я... я не захищаю... Не захищаю повстанців, сер. Цей джентльмен поранений...
— Бачу! — гримнув капітан і важкою ходою рушив до кушетки. Насупившись, він похмуро глянув на сіре обличчя змученого лорда. — Немає потреби питати, звідкіля ця рана. З мене досить того, що це проклятий бунтівник! Заберіть його, швидше! — кинув він своїм драгунам.
Цієї миті Блад став між кушеткою і солдатами.
— В ім’я людяності, сер! — сказав він з ноткою гніву в голосі. — Це Англія, а не Танжер. Джентльмен у важкому стані. Його не можна перемішувати, це небезпечно для його життя.
Слова Блада побавили капітана Гобарта:
— О, я ще й маю піклуватися про здоров’я цих заколотників! Кров за кров! Видумаєте, що ми забираємо його задля користі його здоров’ю? Уздовж усього шляху від Вестона до Бріджвотера споруджують шибениці, і він згодиться для будь-якої з них. Полковник Кірк навчить цих дурників того, що не забудуть у поколіннях!
— Ви вішаєте людей без суду і слідства? Присягаюся, я помилився. Ми залишилися в Танжері... Врешті-решт, здається, щодо нього належить ваш полк.
В очах капітана блиснув недобрий вогник. Змірявши поглядом. Блада з ніг до голови, він звернув увагу на його худорляве енергійне тіло, гордовиту поставу, на владний вигляд — і солдат упізнав солдата.
Очі капітана звузились. Він став дещо пригадувати і зненацька вибухнув гнівом.
— Хто ж ви, в біса, такий?
— Мене звуть Блад, сер. Пітер Блад. До ваших послуг.
— A-а... так, так, пригадую ваше прізвище. Ви були колись на службі у французів, чи не так?
Якщо Блад і був здивований, то не виказав цього.
— Так, служив.
— Тоді я вас пам’ятаю — п’ять або трохи більше років тому ви були в Танжері?
— Був і знав вашого полковника.
— Присягаюся честю, вам, напевно, доведеться відновити це знайомство. — Капітан неприємно засміявся. — Що привело вас сюди, сер?
— Мене покликали надати допомогу пораненому. Я лікар.
— Ви — лікар?
У хвалькуватому тоні Гобарта прозвучала зневага до брехні, якою йому здалися Бладові слова.
— Medicinae baccalaureus[1], — відповів Блад.
— Не тикайте мені під ніс вашу французьку, чоловіче! — грубо обірвав його Гобарт. — Говоріть англійською.
Посмішка Блада дратувала його.
— Я лікар і маю практику в містечку Бріджвотері.
Капітан глузливо посміхнувся:
— А сюди ви приїхали з Лаймської затоки[2] слідом за герцогом, отим виродком?
Блад відповів йому тим самим тоном:
— Якби ваш розум був такий само здоровий, як і ваш голос, мій любий, ви б уже давно були видатною людиною.
На мить драгунові відібрало мову. Кров линула йому в обличчя.
— Ви матимете нагоду переконатися, що я досить видатний, щоб повісити вас.
— Не сумніваюся, що це так. У вас і вигляд, і манери ката. Але якщо ви практикуватимете своє ремесло тут, на моєму пацієнті, ви можете повісити мотузку на власну шию. Він не з тих, кого ви можете безкарно повісити, адже має право на суд перів.
— Право на суд перів?
Капітан сторопів від тих кількох слів, які з особливим притиском вимовив Блад.
— Безумовно. Кожен, якщо він не дурень і не дикун, запитав би ім’я людини, перш ніж послати її на шибеницю. Цей джентльмен — лорд Ґілдой.
І тоді кволим голосом заговорив сам лорд:
— Я не приховую свого зв’язку з герцогом Монмутом і готовий відповісти за це. Але, якщо ваша ласка, я нестиму відповідальність тільки після суду... від перів, як сказав лікар.
Слабкий голос затих, і на мить запала тиша. Як це часто трапляється з хвалькуватими людьми, в глибині душі Гобарт був неабиякий боягуз. Повідомлення про титул пораненого зачепило його слабку струну. Підлесливий і раболіпний Гобарт побожно схилявся та тремтів перед титулами. Тремтів він і перед своїм полковником, бо Персі Кірк не гладив по голівці тих, хто помиляється.
Жестом руки Гобарт зупинив своїх підлеглих. Тут слід було поміркувати. Блад, помітивши його нерішучість, вніс уточнення, над яким було не зайвим і помізкувати.
— Пам’ятайте, капітане, що в лорда Ґілдоя є друзі й родичі серед торі, і вони неодмінно поскаржаться полковникові Кірку, якщо з його світлістю поводитимуться, як зі звичайним злочинцем. Будьте обережні, капітане, або, як я вже казав, ви зів’єте мотузок для своєї власної шиї ще цього ранку.