Наприкінці грудня, коли добіг краю сезон штормів, він вийшов у море на своєму добре оснащеному та укомплектованому кораблі. Перш ніж він повернувся в травні наступного року з тривалої авантюрної подорожі, слава капітана Пітера Блада бігла мов гнані вітром хвилі обличчям Карибського моря. На самому початку плавання стався бій у Навітряній протоці з іспанським галеоном — іспанця було розгромлено і, нарешті, потоплено. Потім на кількох привласнених човнах іспанця було здійснено зухвалий набіг на іспанську флотилію, яка добувала перлини біля Ріо-дель-Ача. Цей напад приніс надзвичайно багату здобич. Після цього організували десантну експедицію на золоті копальні Санта-Марії на Мейні. Розповідь про неї вражала своєю неймовірністю. Було ще кілька менш цікавих пригод, і завжди команда «Арабелли» здобувала честь переможців і захоплювала багату здобич, зазнаючи при цьому тільки незначних втрат.
Так сталося, що, перед тим як «Арабелла» повернулась на Тортуґу в травні наступного року для ремонту і додаткового оснащення — бо ви самі розумієте, що фрегат не міг залишитися зовсім неушкодженим, — слава про цей корабель та його капітана Пітера Блада вихором пронеслася від Багамських до Навітряних островів і від Нью-Провіденса до Трінідада.
Відлуння її сягнуло Європи, де іспанський посол при Сент-Джеймському дворі вручив англійцям скандальну ноту. На цю ноту він дістав відповідь, що капітан Блад не тільки не перебуває на службі в короля, а ще й є засудженим бунтівником і збіглим рабом, тому будь-які заходи його католицької величності проти Блада зустрінуть цілковите схвалення короля Якова Другого.
Дон Міґель д’Еспіноса, адмірал Іспанії у Вест-Індії, і його племінник дон Естебан, який плавав із ним, палали бажанням довести авантюриста до реї. Для них полювання на Блада, яке набуло тепер міжнародного характеру, було також і родинною справою.
Іспанія, устами дона Міґеля, не скупилася на погрози на адресу Блада. Чутки про ці загрози досягли Тортуґи водночас із заявою дона Міґеля про те, що в нього є повноваження на спіймання Блада не тільки від своєї країни, але й від англійського короля.
Ці погрози адмірала не злякали капітана Блада. Він був би не він, якби дозволив собі іржавіти в безпеці на Тортузі. За ті страждання, що їх він зазнав, Блад вирішив помститись Іспанії, зробивши її цапом-відбувайлом. Таким чином, він гадав, що може одним ударом влучити в дві цілі: узяти компенсацію і водночас прислужитися, проте не перед королем Стюартом, якого він зневажав, а перед Англією і разом з нею перед усім цивілізованим людством, якому жорстока, підступна, фанатична Іспанія намагалася всіма засобами перешкодити спілкуватися з Новим Світом.
Одного разу, коли він сидів разом із Хаґторпом і Волверстоном з трубкою за пляшкою рому в пропахлій смолою та тютюновим димом портовій таверні, із ним привітався якийсь суб’єкт у гаптованому золотом камзолі з темно-синього атласу, підперезаний широчезним шарфом малинового кольору.
— Це ви, пане, Ле Санґ[12]?
Капітан Блад глянув угору, щоб роздивитися запитувача, перш ніж відповісти. Чоловік був високий, а будова тіла свідчила про спритність і силу, смагляве, з орлиним профілем обличчя було грубувато-вродливим. На пальці його не дуже чистої руки, що лежала на ефесі довгої рапіри, мінився всіма барвами великий брильянт, а у вухах поблискували золоті сережки, що майже зовсім ховалися під довгими кучерями його масного каштанового волосся.
Капітан Блад вийняв люльку з рота.
— Моє ім’я, — відповів він, — Пітер Блад. Іспанці знають мене як дона Педро Санґре, а француз може називати мене Ле Санґ, якщо йому заманеться.
— От і добре, — сказав позбавлений смаку авантюрист англійською і, не чекаючи на запрошення, підсунув стілець до заяложеного столу. — Мене звуть Левассер, — у свою чергу відрекомендувався він трьом співбесідникам, з яких принаймні двоє позирали на нього спідлоба. — Можливо, ви вже чули це ім’я.
Так, це ім’я було їм знайоме. Він командував капером із двадцятьма гарматами, який тиждень тому кинув якір. Екіпаж капера складався переважно з французьких мисливців з Північної Еспаньйоли — людей, що мали набагато солідніші підстави ненавидіти іспанців, ніж англійці.
Левассер нещодавно повернувся на Тортуґу після не зовсім вдалого походу. Однак знадобилося дещо більше, ніж звичайна поразка, щоб збити страшенну пиху з цього типа. Полюбляючи сварки, випивку, гру в карти або кості, цей негідник набув широкої популярності серед дикого «берегового братства». Ходила за ним також і слава геть іншого характеру. В його розгнузданості та привабливій зовнішності жінки знаходили якусь особливу принадність. І Блад не дивувався, коли Левассер відверто вихвалявся своїми перемогами, його вражало тільки те, що хвастощі ці були небезпідставні.
Ходили чутки, що навіть мадемуазель д’Ожерон, донька губернатора, попалась у пастку цієї дикої привабливості, і що Левассер дійшов до такого нахабства, що просив її руки в батька. Правда, д’Ожерон дав йому на це єдину можливу відповідь — він показав йому на двері. Розлючений Левассер пішов, але поклявся, що все одно одружиться з мадемуазель д’Ожерон, хай навіть проти нього повстануть усі батьки християнського світу, і що мосьє д’Ожерон гірко каятиметься за образу, заподіяну своєму майбутньому зятеві.
Саме цей чоловік підсів до капітана Блада із пропозицією об’єднати свої сили для подальших спільних дій.
Дванадцять років тому, коли Левассерові було ледь за двадцять, він плавав із жорстоким виродком піратом Л’Оллоне, і в майбутньому «подвиги» довели, що учень гідний свого вчителя. Серед «берегового братства» за тих днів не було запеклішого негідника, ніж Левассер. А проте, хоч і дуже відразливим здався капітанові Бладу сам Левассер, він визнавав, що пропозиції цього суб’єкта не позбавлені сміливої винахідливості і що разом з ним без ризику можна провадити операції в більших масштабах, ніж діючи нарізно. Центральним місцем у проекті Левассера був напад на Маракаїбо, багате місто на материку. Блад розумів, щодня такої оборудки потрібно буде щонайменше шістсот чоловік, а на їхніх кораблях такої кількості людей не перевезеш. Отже, спочатку треба було двома-трьома нападами на інші об’єкти здобути ще хоч кілька кораблів.
Бладові була неприємна ця людина, але капітан не відповів одразу. Йому сподобалася пропозиція, і він погодився обміркувати її. Але потім під натиском Хаґторпа і Волверстона, які не поділяли особистої неприязні Блада до француза, угода між Левассером і Бладом була підписана не тільки ними, а, як це було заведено, і представниками обох команд.
Угодою, зокрема, передбачалося, що навіть і тоді, коли їх кораблі діятимуть нарізно, вони повинні будуть давати один одному вичерпний звіт про здобуті трофеї; корабель, якому належатиме здобич, залишає за собою три п’ятих здобутого, а дві частини віддає своєму союзникові. Усі трофеї належить потім розподілити між членами команд кожного корабля за договором, укладеним між капітаном цього корабля та його людьми. В усьому іншому угода ця була стандартна, зокрема й пункт, за яким того, хто спробує вкрасти або приховати частину трофеїв, хай це буде навіть одно песо, буде негайно повішено на нок-реї.
Капітани все узгодили й були готові до виходу в море, але просто в переддень відплиття Левассер дивом уникнув розстрілу за романтичну спробу піднятися на стіну губернаторського саду, щоб попрощатися з пристрасно закоханою мадемуазель д’Ожерон. Він відмовився од свого наміру тільки тоді, коли вартові, що засіли в кущах, двічі пальнули по ньому. Вирушаючи в похід, Левассер поклявся після повернення на Тортуґу вдатися до дієвіших заходів.